Читати книгу - "Навчи її робити це"

– Лізо, така засада! Я, здається, загубив кредитку. Кинувся шукати – думав, у салоні десь випала, все обдивився – ніде, наче…

– Вкрали?

– Я так не сказав. Подивися, може, в тебе де загубилася.

– Давай за кілька хвилин я тебе наберу.

– Лізо, це терміново! Шукай, доки я на зв’язку.

– Добре. Тоді чекай.

Ліза обдивилася всі закутки кімнати, зазирнула в щілину за диваном, перетрусила постільну білизну. Шукала на кухні та у ванній. Але дарма – довелося розчарувати Максима.

– Її нема ніде, вибач.

– Ти добре перевірила? – спитав він із таким розчаруванням у голосі, що їй захотілося його обійняти.

– Я ще шукатиму. Якщо раптом знайду – миттю дам знати.

– Чортяка! Доведеться негайно блокувати – раптом якийсь гопник уже гроші потроху знімає?

– Не переймайся. А заблокувати таки варто. Побачимось уже на робочому місці!

– Бувай!

Ліза різким рухом кинула телефон у крісло, блискавично рвонула до Мартиної шафи і смикнула за ручку. Ану ж, що там за «скелет»? Вона навмисне кішкою налетіла на сховок Мартиних таємниць, щоб уникнути довгих роздумів. Щоб уже нічого не завадило. Але скелета в шафі не виявилось. Одяг – костюм, кілька суконь, шалики – і коли вона все те носила? На верхній полиці спочивали кофтини, джинси, літні речі, пакет з шапками та рукавицями, спальник… Якраз те, що найменше цікавило Лізу. Отож лишалося зануритися у потаємний світ нижніх шухляд. Нарешті роздивитися те, на що падав мимобіжний погляд. Вона обережно витягнула першу шухлядку – мереживний рай нижньої білизни. І знову гостро відчула, як сумує за Мартою. «Довбана фетишистка! Ти ніколи не докопаєшся до істини, пропавши в драговині своїх прив’язаностей!» Нарешті ось він – другий світ! Світ шкатулок, конвертів і папок, обшарпаних книжечок і блокнотів, порцелянових слоників та дельфінів. Відкрила найбільшу за розмірами скриньку – там ховалися всілякі брязкітки: прикраси із золота, срібла, полімерної глини, химерні викрутаси мідної біжутерії, ланцюжки-хрестики-ладанки-перстеники і купа намертво сплетених камінців на мотузочках – звичайні дівочі дрібнички. І у Лізи була така шкатулка, тільки з брендовими прикрасами, хоч вона мало що з того носила. Ось іще маленька кругла шкатулка. Мідь аж позеленіла. Ану ж бо, що там? Відкрила – і жахнулася: там лежали золоті зубні коронки. Оце так дива! Звідки у Марти така «спадщина»? Ліза з огидою закрила «скриньку Пандори», натомість зосередила увагу на зеленій папці. «Ну що ж, папери можуть сказати більше. Подивимось, кохана моя, що ти таке і з чим тебе їдять». А Мартина присутність уже незримо над нею нависла, давить, лоскоче нерви, не відпускає… «Дивись, кицю, щоб тебе не зжерли… А чим карається цікавість, знаєш-ш-ш-ш…» Та Лізу вже не лякали ці внутрішні діалоги. Тільки ще раз про змію згадала – «Ну й шельма! Ну й амфісбена!» У папці знайшлося кілька великих чорних конвертів. У конвертах – фотокартки. Чорно-білі. Дівчина – юна, з довгим чорним волоссям, красива, як актриса, як… Раптом двері балкона гучно розчахнулися – за вікном розгулявся вітер, кімнату засипало тополиним пухом – наче після бійки білих птахів. Сяйнула блискавка. «Ні, янголе мій, і ти мене не зупиниш! Вибач, але на моїй стороні зараз хтось інший. Тому мені ніщо не завадить…» Ліза встала з колін і мало не впала – ноги затерпли, наче дерев’яні, та все ж пішла й зачинила балкон, вікно гардинами затулила. Здавалося, хтось таки підглядає за нею. Ще раз уважно придивилася до чорнявої панни на знімку і… Боже милостивий! То ж вона, Єлизавета Максимівна, дивиться, наче в люстерко, і вже невідомо, хто з них відображення, а хто справжня, із плоті і крові, котра жива, а котра… мертва?! Ні! Цього не може бути! Може, це все уявне – кімната, світ за вікном, її батьки, її робота, її життя і… Марта. Марта – просто ланка, каталізатор, знак, будь-що – сутність, послана до неї, щоб розкрити свідомість, поставивши все на свої місця. Ліза таки була колись, а тепер її нема, тільки це зображення, потемніле, пошкрябане – і від того ще більш правдиве й моторошне… «Оце дожилася! Оце тобі катарсис! Оце тобі перевищення градуса. Піти намочити скроні водою, щоб хоч трохи утримати здоровий глузд. І де тато? Чому він так довго не їде? Навіщо чекати аж цілий тиждень або навіть і день?» Пішла, вмилася. Повернулася – не допомогло. Хіба тільки дівчина на фото дивилася вже не так із загадковою печаллю, як наче трохи з докором: «Ну чому тобі не живеться спокійно? Чому тебе нечистий носить по чужих душах?» Знімок неначе випромінював гіпнотичні мікрохвилі – Лізу то кидало в жар, то холод ходив попід шкірою. Така потужна енергетика – аж кров збунтувалася, закипіла, і Ліза відчувала, як із вулканічних глибин її нутра зараз вирветься і заповнить простір темна музика. А натомість кров потекла із носа, і вона, не встигнувши затулити долонею той раптовий потік, аж похолола від жаху – кілька крапель упало якраз на груди незнайомці. Схопилася за край халатика, давай обережно витирати: Марта помітить – всю кров з неї випустить, до останньої краплі. Марта страшна. Тонка тканина увібрала червону мітку гріха, але… плямка лишилася. Хоч і ледь помітна, та все ж видима. Якраз на тому місці, де прикраса. Так-так, прикраса на ланцюжку. Придивилася – таки вона! Та сама амфісбена, скрутилася хитро, замаскувалася. «Якщо у світу був початок, то буде й кінець. Здається, він настає уже потроху. А все, що творилося довкола, – безглузда гра у безкінечність. Правда ж?» – вона подивилася на Мартину зміючку, що звисала із ланцюжка. Якось випадково поклала «тотем» на флейту, а тепер і сама здивувалася. Учора – сатанинська музика сякухаті, зелений змій і тепер – ця срібна загадка. Невже коло потроху змикається? Піднесла фотокартку близько до очей. Хм… Ні, таки це точно та сама. Саме та! А на звороті – каліграфічним почерком – Єлизавета, 1970. І це був контрольний постріл. Вищі сили таки змовилися остаточно її здолати. Усе. Досить. Заховала назад до конверта, від гріха подалі. На інших знімках були просто незнайомі люди. Ну, і маленька Марта – кучеряве руде янголятко, повненька, життєрадісна. І куди оте все поділося? Відколи вона стала змією? На кількох зображеннях поряд із Мартою