Читати книгу - "Гіркий сміх"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Гун!
Уперше, відколи він зайшов до квартири, вона глянула на нього, ледь усміхнувшись і лукаво блиснувши очима.
— Що?
— Встань!
— Ну, встану.
Вона загнула правий верхній ріжок сторінки, яку саме прочитала, згорнула книжку й відклала її на бильце крісла. Тоді підвелася, звісивши руки й широко розставивши босі ноги. Весь час вона дивилася на Кольберга.
— Погано, — сказав він.
— Що погано?
— Загинати ріжки в книжці.
— Це моя книжка, куплена на власні гроші.
— Роздягнися, — сказав він.
Гун піднесла праву руку до шиї і почала поволі, один за одним, розстібати ґудзики, так само дивлячись на Кольберга. Потім розгорнула тонкий ситцевий халатик, і він упав додолу позад неї.
— Обернися, — сказав Кольберг.
Вона обернулась до нього спиною.
— Ти гарна.
— Дякую. Мені що, стояти так далі?
— Ні. Передом краще.
— Он як.
Вона обернулася і глянула на Кольберга з тим самим виразом на обличчі, що й перше.
— Ти вмієш стояти на руках?
— Принаймні вміла до зустрічі з тобою. А потім не було нагоди. Спробувати?
— Не треба.
— А я все-таки спробую.
Вона підійшла до стіни й досить легко стала вниз головою.
Кольберг зацікавлено стежив за нею.
— Стояти далі?
— Ні, досить.
— Я постою, коли це тебе розважає. Я, щоправда, можу зомліти. Тоді вкриєш мене чимось. Хустиною, абощо.
— Ні, перевертайся.
Гун неквапом, легенько знов стала на ноги і глянула на Кольберга через плече.
— Що б ти сказала, якби я захотів так тебе сфотографувати?
— Як це так? Голу?
— Еге.
— І вниз головою?
— Еге ж, хоч би й так.
— В тебе ж навіть немає фотоапарата.
— Немає. Але не в тім річ.
— Звичайно, ти можеш робити, що хочеш. Можеш, до лиха, робити, що тобі заманеться. Я казала тобі це ще два роки тому.
Він нічого не відповів. Гун і далі стояла біля стіни.
— До речі, а що б ти робив з такими фотографіями?
— Оце й є те питання, що мене цікавить.
Гун повернулась і поволі підійшла до нього.
— А тепер питання, яке цікавить мене: що все це в біса означає?
— Стенстрем тримав цілу паку таких фотографій у шухляді письмового столу.
— На роботі?
— Так.
— Чиїх?
— Своєї дівчини.
— Оси?
— Так.
— Мабуть, то було видовисько не з найкращих.
— Ні, чому ж, — сказав він.
Гун глянула на нього спідлоба.
— І напрошується питання: навіщо він їх зробив? — пояснив Кольберг.
— А це має якесь значення?
— Не знаю. Не можу з'ясувати.
— Мабуть, любив дивитися на них.
— Мартін також так вважає.
— Звичайно, розумніше було б час від часу приїздити додому й дивитися на оригінал.
— Мартін може й помилятися. Він, наприклад, тривожиться за нас. Я бачу по ньому.
— За нас? Чому це?
— Певне тому, що я в понеділок ввечері виходив сам до міста.
— А він хіба не виходить без дружини?
— Щось тут не ліпиться докупи, — сказав Кольберг. — Із Стенстремом і тими фотографіями.
— Чому? Адже відомо, які бувають чоловіки. А вона на тих фотографіях гарна?
— Так.
— Дуже гарна?
— Так.
— Ну, ти знаєш, що я повинна була б сказати.
— Знаю.
— Але я не скажу.
— Не скажеш. Це я також знаю.
— А може, Стенстрем хотів показати їх своїм товаришам? Щоб похвалитися.
— Навряд. Він був не такий.
— Чого ж ти морочиш собі ними голову?
— Не знаю. Мабуть тому, що й досі не напав на якийсь слід.
— А фотографії хіба якийсь слід? Думаєш, що хтось убив Стенстрема через них? Навіщо ж тоді він убив ще восьмеро інших?
Кольберг хвилину дивився на Гун.
— Отож-бо, — нарешті мовив він. — Ти правду кажеш.
Вона була довгонога, пропорційно збудована, з нормальною чуттєвістю. Була саме така, якої він хотів, але ж шукати її довелося більше ніж двадцять років, а тоді ще рік зважуватись.
Мартін Бек не згаяв двадцяти років на пошуки дружини. Він зустрів її сімнадцять років тому, відразу зробив вагітною і одружився. Раз, два, і кінець.
Тепер вона стояла в дверях спальні, наче сама доля, в зім'ятій нічній сорочці, зі смугами від подушки на обличчі.
— Ти так кашляєш і шморгаєш носом, що можеш усіх у домі побудити, — сказала вона.
— Пробач.
— І чого ти куриш серед ночі? З хворим горлом? Мартін Бек погасив сигарету в попільничці і сказав:
— Мені дуже шкода, що я тебе збудив.
— Що там я, головне, щоб ти знов не схопив запалення легень. Краще лишись завтра вдома.
— Мабуть, навряд чи мені вдалося б лишитися вдома.
— Дурниці. Як ти будеш працювати хворий? Наче в поліції більше нікого немає. А крім того, ти повинен уночі спати, а не читати давні рапорти. Того вбивства в таксі ти ніколи не розплутаєш. Відклади
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гіркий сміх», після закриття браузера.