Читати книгу - "Білий Бім Чорне вухо"

— Тобі ж оце прислав, — сказала Степанівна. — Так і пише: дайте Бімові цей чистий аркуш. — Вона показувала на папір, примовляючи: — Іван Іванович… Іван Іванович…

Бім раптом розслаблено опустився на підлогу й витягнувся, поклавши голову на аркуш. З його очей покотилися сльози. Бім плакав уперше в житті. Це були сльози надії, щасливі сльози, скажу я вам, найкращі у світі сльози, не гірші за сльози від радісних зустрічей і щастя.

… Дай боже, любий читачу! Але вір мені: сетер уміє сміятися і плакати.

… Степанівна починала розуміти собаку, але розуміла й те, що вона не впорається сама, не потягне, не зможе. Довго вона сиділа коло Біма й думала про своє життя. І так їй захотілося в село, де вона народилася й виросла, так стало тужно у цих кам'яних клітках, де люди роками не знають одне одного, хоч живуть в одному будинку, навіть в одному під'їзді. Проте догадалась-таки дати Бімові води.

Ой, як треба було йому води! Він, трохи підвівшись, пив жадібно, ронячи краплини на підлогу, а потім знову ліг на тому самому місці. Бім заплющив очі, здавалося, заснув.

Уже мало не вдосвіта Степанівна вийшла, так тихо, неначе боялася потривожити тяжко хвору людину.

А посеред кімнати лежав усього лиш самотній собака.

Скільки Бім проспав, він не знав: може, кілька годин, може, й добу. Прокинувся від страшного болю в нозі. Був день, бо світило сонце. Незважаючи на біль, він понюхав папірець. Запах хазяїна став слабшим і дальшим, та це було вже не так важливо. Головне в тому, що він є, десь є, і його треба шукати. Бім устав, напився з миски й заходив по квартирі на трьох ногах; було боляче, але він ходив, ходив, ходив з кімнати в прихожу й назад, кружляв по кімнаті. Інстинкт йому підказував: якщо відлежав один бік, якщо боляче, то треба ходити. Невдовзі призвичаївся переступати так, щоб не було боляче розчавленій лапі: її треба трошки піднімати вгору, а не тягти над підлогою — тоді менше болить. А коли Степанівна принесла їжу, він уже покрутив їй хвостом, а потім і попоїв. А чого, власне, й не попоїсти, якщо проблиснула надія і в собачій голові виникли два магічних слова — «шукати» і «чекати».

Проте хоч як він просився, хоч як вимагав, Степанівна не випускала його. (Сиди вдома, ти — хворий). Але нарешті вона й тут зрозуміла, що Бім — істота жива, що він теж мусить вийти за потребою. Вона, безумовно, не знала, що траплялися випадки, коли собаки вмирали від розриву кишечника або задихалися від затвердіння, якщо тих собак не випускали понад три дні. А такі випадки траплялися не раз.

Степанівна була просто по-людськи жаліслива й добра. Не більше. Вона причепила поводок до нашийника й пішла. А Бім зашкутильгав поряд. У дворі, в далекому кутку, стояли двоє: стара сива жінка і кривий худющий собака — ось яка вийшла картина.

Хлопчаки вискакували з під'їздів, поспішали до школи, але багато хто з них підбігав і запитував:

— Бабусю, бабусю, чому Бім на трьох ногах?

Або так:

— Бімко, боляче тобі?

Та до школи треба бігти: це велика відповідальність — ходити до школи, найперша відповідальність у житті — перед батьками, перед учителем, перед друзями. Тому вони не затримувались, бігли далі. Ця обставина виявилася дуже важливою і для Степанівни, і для Біма, хоч вони ні про що Й не здогадувалися, а просто пішли собі додому, коли на це настав час. Біля під'їзду їх зустрів Павтитович (Павло Титович Ридаєв) і звернувся до Степанівни:

— Таке, значить, діло. Пес оцей — собака путній, і його треба берегти. Коли вже хазяїн дав доручення, то ось тобі порада: візьми на цеп. Неодмінно. Бо втече. Не встережеш. Вискочить у двері й — каюк.

— Та хіба ж можна такого розумного пса на цеп? — не дуже впевнено заперечила Степанівна.

— Що, і тебе треба виховувати? Зваж: без хазяїна й без цепу собака відчує волю. І — каюк.

— Та він же озлиться, цепним стане.

— Зрозумій же, темна ти людино! Озлиться — зате живий буде. На цеп, на цеп — ось тобі й уся моя інструкція. Задля добра кажу: на цеп!

Не підкоритися голові будкому Степанівна не могла, тому вона й купила ланцюжок за карбованець десять і на ньому виводила Біма в двір. Але вдома відчеплювала його від нашийника й кидала в куток. Хитра бабуся Степанівна — і кози ситі, і сіно ціле. А втім, їй самій довелося виходити з Бімом всього лиш два-три рази, оскільки несподівано навколо Бімового імені розгорнулися незвичайні події.

У школі, розповідаючи про новини, діти на першій же перерві розповсюдили чутку: є в їхньому дворі собака — ходив на чотирьох ногах, а тепер на трьох, і худющий-прехудющий, а був не худющий, і він був гладенький, а тепер розкудланий, був веселий, а тепер понурий, і звуть його Бім; хазяїна повезли до Москви на операцію, а водить його тепер бабуся Степанівна.

Чутка дійшла до одного з учителів-методистів; той на чергових районних зборах працівників освіти розповів про це наступного дня в цікавому виступі приблизно так: росте молоде покоління чудове, воно «прилучається до ідеї доброти, що включає в себе жалість, як таку, до всього живого на Землі». Усе це він проілюстрував глибокою знову ж цікавістю однієї школи до якогось невідомого собаки з чорним вухом, чийого хазяїна надовго поклали на операцію.

Через три дні після того в усіх школах цього району міста говорили дітям про жалість до тварин і розповідали, як гарно й тепло поставилися в школі номер ось такий до собаки. Але найбільш обережні, одначе, попереджали,