Читати книгу - "Білий Бім Чорне вухо"

— Ну подумайте, діти, ви тільки подумайте! — говорила вона. — Якась жорстока людина одірвала собаці ногу (так трохи змінилася чутка вже поміж учителів: чутка є чутка!). Це негідно радянської людини! А нещасний собачка з чорним вухом тепер навіки каліка. — Вона знайшла у зошиті потрібну сторінку і вела далі: — Давайте, діти, напишемо твір, маленький і теплий, на вільну тему: «Я люблю тварин». Для вільного викладу й для того, щоб ви чого-небудь не наплутали, ось вам невеличкий план-запитальник.

І вона написала крейдою на дошці, зазираючи в зошит:

1. Як звуть вашого собаку?

2. Білий він, чорний чи який?

3. Гострі в нього вуха чи одвислі?

4. З хвостом він чи з обрубком?

5. Якої він породи, якщо це дома знають?

6. Ласкавий він чи злий?

7. Чи граєшся ти з ним, а якщо граєшся, то як?

8. Кусається він чи ні? Якщо кусає, то — кого?

9. Чи люблять його тато й мама?

10. За віщо ти любиш собаку?

11. Як ти ставишся до інших тварин (кури, гуси, вівці, олені, миші тощо)?

12. Чи бачив ти коли-небудь лося?

13. Чому корову доять, а лося не доять (свійські тварини і дикі)?

14. Чи треба любити тварин?

Толик сидів як на голках, він не міг нічого писати. В загальній тиші він спитав, не витримавши:

— Ганно Павлівно, а як звуть собаку з чорним вухом? Вчителька зазирнула в блокнот і відповіла:

— Бем.

— Бім! — вигукнув Толик, розбурхавши цим вигуком увесь клас. — Відпустіть мене, Ганно Павлівно. Будь ласка! Я піду шукати Біма, я його знаю — він дуже добрий. Будь ласка! — просив він жалібно, готовий від вдячності цілувати руки Ганні Павлівні.

— Толю! — суворо звернулась до нього Ганна Павлівна. — Ти заважаєш іншим працювати. Думай і пиши твір.

Толик сів. Він дивився на чистий аркуш зошита, а бачив Біма. Здавалося, він зосередився на вільній темі разом з усіма, але він написав тільки заголовок: «Я люблю тварин». Лише перед самим дзвінком він почав швидко-швидко складати відповіді. Навіть і після дзвінка він на якийсь час затримався, а Ганна Павлівна, як звичайно у таких випадках, сиділа за столом і терпляче ждала. Нарешті Толик, похмурий, невідомо чим незадоволений, поклав перед Ганною Павлівною свій твір. І вийшов. Свою роботу, таким чином, він здав останнім, через те, як і завжди, Ганна Павлівна прочитала її найпершою (зверху лежить).

Толик докладно, навіть занадто докладно, відповів на всі запитання вільної теми. Його творіння містило навіть і поетичні спроби, хоч і з безсумнівним плагіатом з популярної пісеньки, відомої кожному маляті. Загалом же все мало такий вигляд:

«Я ЛЮБЛЮ ТВАРИН

Його звуть Бім. Він білий з чорним вухом. Вуха одвислі. Хвіст справжній. Порода мисливська, не вівчарка. Ласкавий. Одного разу грався, але якийсь дядько-буркотун забрав, дурний і нікудишній дідуган. Не кусається. Мама і тато його любити не можуть, він чужий, з жовтою табличкою-на шиї. За віщо люблю, не знаю, просто так. Курей, гусей, овець, оленів, мишей люблю, але мишей боюся. Лося поки що не бачив, вони в місті не живуть. Корову доять, щоб було молоко в магазинах і щоб виконувався план. («Та він же дефективний!» — подумала Ганна Павлівна). Лося не доять тому, що в магазинах не буває лосячого молока і воно нікому не потрібне. Тварин любити треба, а собака найкращий друг людини. Я склав оце пісеньку:

Ще в мене були морські свинки, але мама сказала, що від них дуже-смердить у квартирі, затуляй носа, і віддала чужій дівчинці. А Біма я все одно знайду, хай навіть ви мене й не відпустили. Все одно знайду, сказав, знайду і знайду. Хоч ви Ганна Павлівна, мені все одно».

У Ганни Павлівни очі на лоба полізли: «Він же з рамок геть вискочив! Він же казна про що думає. В тихому болоті…» Останню думку вона не захотіла додумувати, бо була педагогом, а просто, з почуттям обов'язку, поставила двійку.

Ось як воно виходить. Ганну Павлівну вважали за одну з найкращих учительок, діти її також начебто любили і слухалися, за винятком деяких, які, одначе, бувають у кожному класі. Виховання — річ складна, дуже складна, скажу я вам, тому, очевидно, Толик і написав ось такий, один із перших своїх, твір: просто від незбагненної кривди і, звичайно, несвідомо, якщо мати на увазі, що про морських свинок у Ганни Павлівни жодних запитань в темі не було. Може, коли підросте, він і зрозуміє свою помилку дитинства, але поки що йому цього не збагнути. Він навіть не прийшов у клас після перерви. А це вже — надзвичайна подія! Толик поїхав із свого нового району в інший, старий, в ту школу №… і врешті допитався у хлопців про все: коли вони бачили Біма і де він живе. Собі на радість, він довідався також, що ногу зовсім не відірвано, а вона тільки висить, і пішов з хлопцями у той будинок, до Біма.

Він натиснув кнопку дзвінка. Бім відповів запитанням: «Гав! (Хто там?)»

— Це я — Толик! — гукнув гість. Потім почув, як Бім, притуливши носа до щілини, пирхав і втягував повітря. —