Читати книгу - "Білий Бім Чорне вухо"

— Хочеш піти, Чорне вухо, — догадалася Мотря. — Ну йди, йди собі, Чорне вухо… Куди ж я тебе подіну? Нікуди. Йди.

Бім попрощався й пішов, повільно, кроком, не по-собачому. Пішов уздовж залізниці назад. Колія є колія, вона вказує, куди йти, ніколи не зіб'єшся, якщо взяв правильний напрямок. Ось тільки все тіло нестерпно нило від учорашніх побоїв Сірого, важко було дихати на ходу, але — що вдієш! — іти треба, добре, що він підживився у чуйних жінок, та й стежка по брівці була гладенька й рівна. Поступово втягнувшись, він легенько-легенько й затрюхикав. Які ж бо живучі собаки і як швидко оклигують!

Якщо глянути отак збоку, нічого особливого в цьому не було: полотном залізниці біг хворий собака. Та й усе.

Ближче до міста з одного шляху стало два: ще пара залізних безперервних смуг потяглася поряд. Потім їх стало три. Недалеко від будочки несподівано закліпали по черзі два червоних ока: лівий, правий, лівий, правий — металися з одного боку в другий. Червоне для всіх звірів неприємне; вовк, наприклад, не може навіть перестрибнути лінію червоних прапорців, а лисиця, обкладена ними, лишається в кільці на дві-три доби й більше. Отож Бім вирішив обійти величезні червоні живі очі. Він зійшов на третю лінію рейок, зупинився, вдивляючись в оте мерехке червоне, ще не наважуючись іти далі. І раптом під ногами щось скреготнуло…

Бім аж завив од страшного болю, але ніяк не міг відірвати лапу від рейок: на стрілці лапа потрапила в могутні лещата. З Бімового виття й можна було зрозуміти лише одне: «Ой, боляче! Допоможі-і-іть!»

Людей поблизу не було. Люди не винні. Відгризти власну лапу, як це часом робить вовк у капкані, собака не може, він чекає допомоги, він сподівається на допомогу людини.

Та що це? Два величезних яскравих білих ока осяяли шлях і самого Біма, вони засліпили його, насуваючись повільно і невблаганно. Бім зібгався в клубок від болю й страху. І замовк у передчутті напасті. Але гуркітна істота з такими очима зупинилася кроків за тридцять, а в зону світла встрибнула з пітьми людина й підбігла до Біма. Потім, одразу ж, з'явилась і друга.

— Як же ти вскочив, бідолахо? — спитав перший.

— Що ж робити? — спитав у першого другий.

Від них пахло майже так само, як від шоферів, обидва були у кашкетах з великими медалями.

— За зупинку нам попаде, хоч ми й поруч із станцією, — сказав перший.

— Тепер усе одно, — озвався другий і пішов у будочку.

Наш бідолашний Бім з інтонації зрозумів (не із слів): це його рятівники. Він чув, як пронизливо задзеленчав у будочці дзвінок, а за хвилину лещата відпустили лапу. Але Бім не ворушився, він заціпенів. Тоді його узяв чоловік і відніс за колію. Там Бім закрутився дзигою на місці, зализуючи розчавлені пальці. Одначе (які ж бо собаки спостережливі!) він чув гомін з вікон і дверей поїзда; тепер, не засліплений світлом, він бачив поїзд із темряви збоку; різні голоси повторювали слова «собака» і «мисливський», слова дуже зрозумілі.

Бім був вдячний хорошим, добрим людям. Ось так. Десь хтось перевів стрілку тієї колії, якою довірливо йшов Бім. І отому «хтось» тепер байдуже, що якомусь собаці затисло ногу й він став тепер калікою. І хай як там уже було, але тепер він уже ніколи не піде залізницею: це він зрозумів так само, як зрозумів ще в юності, що там, де біжать автомобілі, ходити не можна.

Бім пострибав на трьох ногах, змучений, покалічений. Він часто зупинявся і лизав занімілі й уже припухлі пальці хворої лапи, кров поступово перестала йти, а він усе лизав і лизав доти, доки кожен безформний палець став ідеально чистим. Це було дуже боляче, та іншого виходу не було; кожен собака це знає: боляче, але терпи, боляче, а ти люки, боляче, але мовчи.

… До рідних дверей він пришкутильгав далеко за північ. Немає! Знов немає слідів Івана Івановича. Бім хотів подряпатися в двері, як і завжди, та, як виявилося, не зміг: з хворою ногою не можна не тільки стати на задні лапи, але навіть і сісти, — тільки стояти на трьох ногах або, розпластавшись, лежати. Тоді він тицьнувся носом у куток дверей і перевірив запахи всередині: хазяїна не було. Отже, виїхав зовсім. Так він стояв довго, немовби підтримуючи головою ослабле тіло. Потім підійшов до дверей Степанівни і голосно, коротко, розпачливо сказав:

— Гав! (Я тут).

Степанівна вдарила руками об поли:

— Ох ти ж боже мій! Та де ж це тебе отак? — Відімкнула двері, впустила й зайшла з ним у його квартиру. — Ой ти, собако, собако, нещасний собако, що ж мені тепер з тобою робити? І що скаже Іван Іванович?

Бім тільки ліг був посеред кімнати, витягнувши ноги, але… Як це так? «Іван Іванович»? Бім підняв голову, через силу повернув її до Степанівни й дивився, дивився на неї, не зводячи очей, він виразно запитував: «Іван Іванович? Де?»

Степанівна не вміла поводитися з собаками, не знала, як годувати п доглядати, одначе вона вміла жаліти. Можливо, почуття жалю й допомогло їй тепер зрозуміти Біма, здогадатися, що слова «Іван Іванович» розбудили у хворого собаки проблиск надії.

— Так, так, Іван Іванович, — потвердила вона. — Зажди-но: я зараз прийду. — Квапливо вийшовши, вона одразу ж і повернулася з листом у руках, піднесла його до Бімового носа — Оце бачиш? Листа прислав Іван Іванович.

Бім, бідолашний Бім, ледь не померлий і воскреслий, роздушений і врятований, хворий і без надії, Бім затремтів. Він тицьнувся носом у листа, потім провів ніздрями по краєчках: так, так, так… ось він мідно притиснув пальцями конверт там-тут… Коли Степанівна підняла конверт з підлоги й вийняла з нього листа, Бім із зусиллям устав і потягнувся до неї; тепер видобула з того самого конверта зовсім чистий аркуш паперу й поклала перед Бімом. Він закрутив хвостом: тут написано запах пальців Івана Івановича, так, це він зумисне тер