Читати книгу - "Осіннє Рондо місячної ночі"

не такий уже й величезний, яким видавався їй досі. Вони повагом проходжалися красивими просторими алеями і всотували в себе неповторні пахощі, що видихала соковита зелень дерев. Згодом алеї змінювалися на вузенькі стежини, і цивілізований акуратний парк поступово перетворювався на незаймані лісові нетрі. Птахи заливалися у щебеті, радіючи, що опинилися в цій неперевершеній райській флорі, а білки, не боячись, вибігали назустріч, нахабно сподіваючись на якогось гостинця.

Удома вони приготували такий-сякий сніданок, чи то вже був обід? Байдуже. Затим мили посуд, слухали Челентано, цілувалися, теревенили. А що було потім… Пригадуючи, Любка всміхнулася, ховаючи обличчя в ковдру.

Світало. Обережно, щоб не розбудити Сашка, підвелася й пішла на кухню, та вже за мить відчула себе в його лагідних обіймах.

— Привіт! — мовив він і поцілував її у шию. — Чому ти встала?

— Привіт! — усміхнулась вона. — Хочу кави.

— Так-так, знаю: кожний день ти починаєш із філіжанки кави на своєму балконі. — Сашко розвернув її до себе, не випускаючи з обіймів. — Сьогодні ми будемо пити каву на твоєму балконі вдвох.

Любка всміхнулась. Так, вона мріяла про те, щоб кавувати разом із… Тієї ж миті в пам’ять удерся сон, котрий щойно обірвався. Господи, що ж вона коїть?!!

— Що з тобою, моя люба? — стривожено дивився на неї юнак. — Що трапилось?

Жінка безпорадно сіла на стілець. Вона не знала, що їй казати і як їй бути. Глянула розпачливо на Сашка. Господи, він такий любий їй, такий милий! Любка відчувала, що закохується в нього. Її полонила його щирість, душевність і простота. Зустріч із ним минулої ночі бальзамом полилася на її стривожену душу. Почуття до нього ніжні, гарні, чисті, проте їх не можна порівнювати з Любов’ю — тією, що міцнішає щодень у її серці, яке належить її Нічному Коханому. Любов ця наскрізь пронизує всю її душу, все її єство. Здавалося, ось він — сенс її життя, у цих почуттях, у тих нових гранях, що відкрила вона в собі завдяки їм. Вони дарували їй душевний спокій, водночас дозволяючи по-іншому подивитися на себе, своє життя і майбутнє. Вона відчувала, що ЙОМУ може віддати своє серце, душу, довірити своє життя й бути впевненою, що не помиляється. Сумнівам тут не місце, адже ВІН — це та опора, яку вона може віднайти і знати, що це — навіки. Так, Любов і закоханість вона могла відрізнити.

Але ДЕ Ж ВІН???

Як зараз бачила перед собою його очі, у яких бринів розпач. Вона відчувала його біль, як свій власний, і від цього всередині все стискалося. Господи, навіщо їй ці тортури, ці протиріччя?

Що тепер? З одного боку, Любка боялась залишитися знову самотньою, а з іншого… якби ж тільки знати, що в неї є хоча б мізерний шанс, один із тисячі, навіть із мільйона, зустріти Коханого в реальному житті, вона, не замислюючись, простилася б зараз із Сашком і чекала тієї довгоочікуваної зустрічі.

А може… може, у неї є цей шанс?! Вони ж зустрічалися у снах, то чому не можуть зустрітися тут, у реальності? Тим паче у ній вони перетиналися одного разу, лиш пам’ять не дозволила відразу це збагнути… Можливо, у снах вона переживала те, що чекає її у майбутньому? А може, він зник навіки й більше ніколи не повернеться до неї? Це нестерпно, нестерпно!!!

Любка знову подивилася на юнака, котрий сидів коло неї на підлозі, схиливши голову на її коліна. Бідолашний Сашко… Чому він з’явився в її житті? А вона… навіщо піддалася хвилинній слабкості й дозволила собі зустріч із ним? Звісно-звісно, вона мала надію, що це і є її Коханий, а вже потім пристрасть нещадно завертіла її серцем. І тепер воно розривається від суперечностей. Як лише здатне воно вміщати в собі всі ці почуття до двох різних чоловіків? Це якісь химерики!

Їй так захотілося притиснути до своїх грудей Сашкову голову, пригладити його скуйовджене волосся, заспокоїти, поцілувати, проте Любка лише безпорадно опустила руки.

— Увімкни музику, будь ласка, — мовила, схиливши голову. Може, в ній віднайдеться якась відповідь. — А я приготую нам каву.

Вони мовчки вийшли на балкон, тримаючи в руках чашки з кавою. Любка відчувала хвилювання юнака, хоч він силувався стримувати його. Здавалось, вона чує, як шалено калатає серце в його грудях.

— Пробач, що змушую тебе страждати. — Вона схилила голову на його плече. — Так складно все в моєму житті…

— Розкажи. — Сашко сів на стілець і пригорнув її до себе, всадовивши на коліна.

— Розкажу. Я мушу бути з тобою відвертою, — погодилась жінка. — Це одна з небагатьох речей, що я не розповіла тобі про себе.

Вона відпила з чашки каву й заслухалася в мелодію, що лунала з магнітоли у кімнаті. Господи, чому саме ці сумні несамовиті мотиви звучать зараз? Вони ж так глибоко торкають струни її душі, що витримати ці тортури просто неможливо…

Зараз. Ще трохи, і вона все скаже. Вона мусить.

Любка підвелася з його колін й обіперлась на балконний поручень. Нечутно сьорбнувши каву, зітхнула.

— Я кохаю одну людину. По-справжньому кохаю, — тихо мовила вона й відставила чашку. — Але… ми не знайомі в реальному житті. І шанс на те, що ми будемо разом, настільки мізерний, що навряд він випаде в моєму житті. Розумієш?

Вона не озирнулася, проте ніби бачила перед собою його спантеличене обличчя, відчувала його розпач і страждання.

Здавалось, минула ціла вічність, перш ніж Сашко озвався:

— Розумію.

І знов запала болісна мовчанка.

— Скажи щось, — не витримала Любка. — Скажи, що я підла й бездушна людина, якій немає виправдання. Тільки не мовчи!

Лише тепер вона повернулась і глянула на юнака. Він мовчки дивився на неї якимось розгубленим поглядом, затим схилив голову. Вдруге за той час, що вони були разом, вона