Читати книгу - "Осіннє Рондо місячної ночі"

— Кохати, — сумно всміхнувшись, відповів юнак.

Вони зупинились одночасно й подивилися одне на одного. Сяйво ліхтаря заразом із місячним освітлювало їхні обличчя, і Любка на мить заплющила очі.

— Задля чогось же звів нас разом Господь, — знову зітхнув Сашко. — Навіщось же це потрібно! Навіщо, як ти гадаєш?

Жінка розплющила очі й вражено глянула на юнака:

— Ти уявляєш, що саме про це я щойно думала!!! Я запитувала себе, навіщо Бог нас познайомив? Нащо ти мені написав тоді, того вечора, пам’ятаєш? Чому саме мені? І чому я тобі відписала? Я ж досі ніколи цього не робила — не відписувала незнайомцям!

— Звісно, пам’ятаю. Я все чудово пам’ятаю…

— …і я думала про те, для чого все це відбувається? — продовжувала Любка. — Навіщо ми стоїмо зараз тут, посеред ночі, під цим ліхтарем, і ти… такий славний, милий, так мене кохаєш. Навіщо це потрібно?

— Може, так мало би бути? — він ніжно обійняв її й притулився щокою до її обличчя, лоскочучи своєю борідкою.

Спантеличена, вона не знала, що сказати.

— Давай просто будемо насолоджуватися життям, тим, яке посилає нам Господь, — мовив він, пестячи її волосся.

— Ти гадаєш, так буде правильно? — все ще сумнівалась жінка. — А як же наслідки?

— Я більш ніж впевнений у цьому. Я впевнений у цьому з твого першого рядочка, написаного мені онлайн! — усміхнувся він. — Я впевнений у цьому більше, ніж у тому, що настане «завтра»! А наслідки… Знаєш, якби всі думали про наслідки, то ні тебе, ні мене не було би на цьому світі!

Любка всміхнулась. Може, він і правий: їм так добре разом, з першого рядочка онлайн, з першого погляду під нічним ліхтарем…

Тримаючись за руки, вони блукали порожніми нічними вулицями, осяяними місяцем і ліхтарями, аж доки зорі не почали згасати, аж доки не запахло свіжою випічкою і кавою зі щойно відчинених кав’ярень.

— Чи не час випити кави? — запропонував Сашко.

— Так, я теж про це подумала, — погодилась Любка, і вони забігли до першої кав’ярні, котра трапилась їм дорогою.

Вони пили запашну каву, смакували сирним пляцком, балакали про все на світі й весело, безтурботно сміялися.

— Як гарно сидіти в кав’ярні з тобою! — всміхнувся хлопець. — Як я про це мріяв!.. Знаєш, я ще ні з ким не гуляв містом усю ніч і не пив вранішню каву з пляцком у порожній кав’ярні…

— Завжди щось трапляється з нами вперше, — задумливо мовила Любка, пильно дивлячись йому у вічі.

— Я кохаю тебе дуже-дуже, — відповів Сашко. — І таке зі мною трапилося вперше… Нізащо в світі я не хочу тебе втратити. — Він підвівся й, нахилившись над столиком, ніжно поцілував її.

Вона заплющила очі й, відчуваючи тепло його долоні на своїй руці, уявила, що поряд з нею Коханий з її снів… Господи. Що буде тепер із НИМИ? Чи прийде ВІН до неї після того, що сталося? Чи правильно вона чинить зараз?

Тієї ночі було сумно. Вони зустрілися з Коханим під бляклим сяйвом ліхтаря: він чекав на неї там, як зазвичай. Накрапав дощ. Але їм було байдуже: вони не могли змокнути, адже то був лиш сон, а вві сні все зовсім по-іншому… Як завше, обійняв, затим ніжно узяв її руку, втім, у його потиску Любка відчула тремтіння.

«Ти тремтиш… Що сталось?»

«Мої сни…»

«Які сни?»

«Мені сняться дивні сни…»

«Розкажи…»

«…що ти відпускаєш мою руку і йдеш геть, а я не можу тебе спинити… Я кликав тебе, благав… А ти все йшла, не озираючись…»

«Цього не станеться, тобі немає чого хвилюватися! Я тебе ніколи не залишу!» — вона зазирнула йому у вічі.

«Я не хочу тебе втрачати!» — Він міцно притис її до себе.

«Ти не втратиш мене, кажу ж тобі…»

«Я відчуваю, що втрачаю Тебе… і не знаю, що мені зробити, аби цього не сталося…»

«Усе в наших руках. Якщо ми хочемо, то будемо разом довіку, і ніщо нам на заваді не стане, тим паче ніякі дивні сни!» — намагалася запевнити, проте самій в душу закрадався тремтливий холодок сумніву.

«Ти сама в це віриш?» — взяв її обличчя у свої сухі теплі долоні й продовжував пильно дивитися їй у вічі.

Любці здалося, чи в його очах справді бринять сльози? Може, то краплі дощу?

«Ти віриш у це?» — знову спитав він.

Тепер і в голосі його вона відчула тремтіння.

Чи вірить у це вона? Господи, що відповісти? Як дібрати потрібні слова? Чи може вона стверджувати, що вірить у це, коли бути в чомусь упевненою на сто відсотків вона не могла — завше крізь упевненість продирались мізерні крихти сумніву. Але… вона вірить! Так, звісно, вона вірить! Звідки взагалі ці вагання?!

«Я…» — відчайдушно почала запевняти, та не встигла… Не встигла ні заспокоїти, ні обійняти його: Коханий зник у нічному мороці. Сон обірвався.

Любка розплющила очі. Поряд спав Сашко, обійнявши її однією рукою. Який він гарненький! Жінка якийсь час милувалась ним, затим ніжно притулилась губами до його руки.

Вона пригадала вчорашній день — він був чудовий! Посмакувавши кавою з пляцком, вони ще трохи поблукали ранковим, майже порожнім містом, посиділи, обійнявшись, на лавці коло Оперного, де вже почали збиратися затяті шахісти із люльками в руках, і пішли до неї. Пішки. Сашко повів її через весь Стрийський парк, і виявилось, що Львів