Читати книгу - "Коли приходить темрява"

— Та я навіть не знаю, про що мені думати. — Я стомлено всміхнувся. — Ти, головне, пам’ятай, що все буде гаразд. Добре? Ти мені віриш? — Я простягнув до неї руки, щоб обійняти.

— Тобі вірю. — Ліза усміхнулась і підійшла до мене. — Але все-таки я не можу не хвилюватися за тебе.

— Назаре! Лізо! — то кликала Катя. — Ну, де ви там? Ми вже сідаємо до столу! — Катя зазирнула до кімнати. — Ну, добре діло! — поскаржилася дівчина. — Мене лишили на кухні, а самі тут обнімаються!

— Катю, перестань! Іди краще, ми зараз підійдемо.

— Лізо, я вже все зробила. Батьки чекають.

Ми з Лізою глянули одне на одного.

— Пішли вже, — мовив я.

Раптом до мене підбігла Катя й обійняла мене.

— Назаре, ти ж скажеш Лізі, щоб вона мене не відправляла в село?

— Ні, не скажу. Ти сама знаєш, що в нас тут відбувається зараз. Там тобі буде безпечніше.

— Назаре, але ти вже! — Катя якось дивно глянула на мене. Часом мені важко було втямити, про що вона може думати. Мала ображено тупнула ногою та швидко вийшла з кімнати.

— Ну, що ти з нею робитимеш? — Ліза подивилася сестрі услід. — З одного боку, я її розумію. А з другого, — знаю, що так їй буде тільки краще. Та й мені набагато спокійніше, якщо вона буде далеко звідси. — Ліза зняла з мене щось.

— Що це?

— Волосся Каті. Щось воно в неї останнім часом дуже випадає. Уже не знаю, що з тим робити.

— Відправ її в село. Свіже повітря. Вітаміни на городі. Ніяких стресів. Усе одразу стане гут. — Я усміхнувся.

— Може, і так. — Вона теж усміхнулась і зняла з мене ще волосся.

— Ну, де ви там?! — то вже кликала Лізина мама.

Ми не змогли спокійно посидіти з Лізиними батьками. Дуже скоро в мене задзвенів мобільний. То був Малашко.

— Ви зараз не зайняті? — почув я якийсь далекий голос слідчого.

— Трохи є, а що таке?

— Хто це? — поцікавилася Ліза.

Ми всі якраз сиділи за столом. Я пояснив їй на мигах. Лізине обличчя враз спохмурніло. Вибачившись, я вийшов із вітальні, встигнувши почути, як Лізин батько запитав, хто мені телефонує. Відповіді на це я вже не чув, та й мені було не до того. Я слухав, що мені каже слідчий.

— Ми щойно знайшли труп Климовича. Ви можете під’їхати? Потрібно, щоб ви підтвердили, що саме цей чоловік стежив за Лізою та її сестрою.

Спершу я навіть не знав, що сказати. Ще одне вбивство. Мене потягло на блювоту.

— Ви випадково зараз не в Лізи?

— У неї, а що?

— Тоді вам не треба далеко йти. Це тут недалеко, на пустирищі. — Малашко пояснив, куди потрібно йти.

— Я скоро буду.

— Ви не обминете це місце, зараз тут дуже людно.

— Скоро буду, — ще раз повторив я й від’єднався.

Усіх присутніх повідомив, що мене раптово викликали на роботу. Лише Ліза зрозуміла, що я сказав неправду. І, можливо, Катя.

Малашко з огидою та навіть деякою, як мені здалося, ненавистю глянув на розрубане тіло Климовича.

— Не дивіться так довго, — сказав він мені, проте дещо із запізненням. Я все-таки встиг знову кинути погляд на труп, але одразу ж був змушений відвернутися. Особу ледь можна було впізнати. Голова розрубана навпіл. Мозок витік і злився з величезною калюжею крові. Усе тіло було порубане на шматки.

— Псих! — з огидою кинув Ярик. — Це міг зробити лише псих! — Поліціянт сплюнув та відійшов убік.

Я знову відчув, що мене нудить. Облизав сухі губи. Відтак підтвердив, що то таки він стежив, і теж відійшов. Місце вбивства було обгороджене поліційною стрічкою. За нею зібралося чимало народу. Двоє поліціянтів намагалися їх усіх розігнати.

— Хлопці, ви знайшли знаряддя вбивства? — запитав Малашко в помічників. Але ті лише понуро похитали головами. Один із них, зовсім молодий хлопець, виглядав занадто блідим.

— Олеже, з тобою все гаразд? — спитав Малашко. Хлопець безсило похитав головою.

— Так, — мовив він. Проте видно було, що почувається надто погано.

— Іди трохи пройдись, — порадив йому Ярик. Олег швиденько кудись побіг.

— Зовсім молодий, ще недосвідчений, — пояснив мені напарник Малашка.