Читати книгу - "Медлевінґери"

— Banc Raid in Epping… — невпевнено промимрив Йоганнес. — Police cars chased…

— Yes, Йоганнес? — підохочував пан Країдлінґ. Він стояв, підпираючи спиною свій вчительський стіл. Крізь шкіру біліли кісточки його лівої руки, якою він стискав дерево стільниці.

— Police cars chased… — іще раз промимрив Йоганнес. І чому при цьому неодмінно ще треба й червоніти, дужче й дужче? — Banc Raid in Epping. Police cars chased…

— Це ти вже казав, — гостро мовив пан Країдлінґ. — Це місце ти повторив двічі, Йоганнесе Ріттере. Отже, я марно чекаю наступних речень.

Вчитель відштовхнувся від стола й пішов прямо на Йоганнеса. Пан Країдлінґ був високий чолов’яга і, як на вчителя, ще й не старий. Десь тридцять п’ять років, років на п’ять, ну на шість, старший за Брітту.

— І для такого учня, котрий уже втретє полінувався виконати домашнє завдання, це невтішна картина. — Тут він видобув із кишені свого піджака маленьку зелену книжечку й щось туди записав. — Гіршої не може бути, — додав пан Країдлінґ, але так і лишився стояти біля Йоганнесової парти.

І все ж таки хлопець відчув полегшення. Звісно, коли пан Країдлінґ записував що-небудь до своєї маленької книжечки, це не могло не викликати занепокоєння — надто коли там уже відзначено три невиконані домашні завдання. Але це все-таки краще, ніж коли б він пригрозив зателефонувати Брітті. Із плином років Йоганнес збагнув: у школі не повинно бути жодних проблем. У школі в нього все мало бути гладенько й чудово, бо інакше Брітта хвилюватиметься.

— Йоганнесе! — благально мовила мати, коли він отримав усього-на-всього таку дрібничку, як «незадовільно» за диктант. — Не завдавай мені більше такого горя! Прошу тебе!

І Йоганнес уже розумів, що Бріттине хвилювання пов’язане з нею самою не менше ніж безпосередньо з ним: з тим, що вона кинула школу й не здобула освіти; з тим, що зараз вона ціною неймовірних зусиль намагалася надолужити згаяне; з тим, що її минула легковажність спричинилася до її нинішнього тяжкого становища…

— Мені дуже шкода, пане Країдлінґ! — пробурмотів Йоганнес, не підводячи погляду.

— Він майже не мав часу на уроки у вихідні! — мовила Ліна, що сиділа поруч нього, і Йоганнесу відразу стало легше на душі. Хай буде, що буде, — головне, що Ліна завжди підтримає, завжди буде поруч! — Бо ми переїжджали, ми з батьком. До нашої бабусі. А Йоганнес нам допомагав.

Пан Країдлінґ витріщився на Ліну.

— Тебе ніхто не питав, Ліно Маґґеві! — неприязно сказав учитель. — А от із твоїм друзякою я залюбки поговорив би ще раз наодинці.

Пан Країдлінґ двома пальцями підняв Йоганнесів англійський зошит і кинув на парту, мов щось огидне.

— На першій великій перерві підеш до мене, Йоганнесе Ріттере! — звелів він. — Гадаю, ми з тобою повинні поговорити про все докладніше.

— Паскудство! — просичала Ліна, коли пан Країдлінґ знову повернувся до свого стола. — І пощастило ж вам на отакого сусіду! Не дай йому взяти верх над собою.

Йоганнес кивнув. От тільки знати б, як це зробити.

— Стій! — весело крикнула молода вчителька німецької, коли Йоганнес на початку перерви хотів проскочити повз неї до підвалу. — На цій перерві слід дихати свіжим повітрям. Бігом на подвір'я!

— Я мушу поговорити з паном Країдлінґом! — промимрив хлопчик.

Ліна, перш ніж вибігти надвір, побажала йому удачі. «Коли б хоч не одному туди йти! — подумав Йоганнес. — І чого я так боюсь якогось учителя?»

— Ну, то біжи! — приязно мовила вчителька німецької. — Нічого кепського? Тримаю за тебе кулаки!

І пропустила його до підвалу.

«Вона теж його терпіти не може! — подумав Йоганнес. — Хіба не видно? Але їй він принаймні не може нічого зробити».

Сходинки до підвалу, були вичовгані й сірі. Щоразу, коли протягом останніх десятиліть цю будівлю ремонтували, до підвалу не доходили руки. Адже тут були розташовані такі приміщення, яких око громадськості не помічало: кімната для велосипедів, куди можна було потрапити і з вулиці; велика котельня, а ще — незліченні двері, за котрими завгосп зберігав усе, що не кожного дня було потрібне школі: зайві столи й стільці, підставки для карт, старі карти, на яких більша частина земної кулі ще належала європейцям; прожектори для шкільних вистав, а також старий, запилюжений скелет.

Іноді, коли школярам вдавалося прослизнути сюди повз чергових учителів, вони грали тут на перервах у хованки. Поплутані ходи-переходи, виступи й заглибини, де, якщо повимикати кілька тьмяних лампочок (а вимикати доводилось, аби не спіймав завгосп), панувала цілковита темрява. Для забав на перервах не могло бути нічого кращого.

Отож Йоганнес знав підвал як свої п’ять пальців — знав і де розташована фотолабораторія, в якій переважно проводив перерви пан