Читати книгу - "Навіщо читати"

Що ж до романів про вампірів, я роблю вигляд, що люблю їх більше, ніж це є насправді. Вони допомагають мені вдавати, що я читаю не лише щось рідкісне чи шедеври — тоді як саме з книжками cheap[109] я, як бачите, позую навиворіт. На весіллі Ніка й Рени у графстві Марін були англійці, які трохи насмішкувато дивилися на томик Пруста, який я читав, лежачи у траві, і з легким захопленням питали: «Is it really your summer reading?», це справді те, що ти читаєш улітку? Уже давно я щоліта повністю або частково перечитую якийсь том «У пошуках утраченого часу», у цьому немає нічого складного, хіба що універсальний комплекс, що вбачає в цьому прив’язаність, докір чи підставу для захоплення, тоді як на це навіть не треба зважати. Історія позування під час читання дуже дивна. Є читачі, які позують не для інших, а для самих себе, читаючи окремі великі книги. Нехай! Аби лишень вони їх читали!

Стефані Маєр, Поппі З. Брайт, Енн Райс. Чим пояснюється те, що так багато жінок, майже винятково жінок, пишуть твори про вампірів? А детективи й трилери пишуть майже самі чоловіки. Вони наче стейк, соковита, щільна реальність, ремесло мужчини, який панує над барбекю вихідного дня. Романи про вампірів — це мереживні манжети, фіолетовий оксамит, сніжно-білий блиск для губ, дівчачі примочки. Жанрові романи утверджують панівну сексуальну організацію. Ніхто, між іншим, не казав, що участь чоловіків престижніша. Цих дітей підстерігає «Меккано»[110], жінок — елегантність. Атрибути — це ілюзії. Цим, без сумніву, пояснюється те, що жанрова література, яка грається з атрибутами, не зовсім точно називається літературою, якщо літературою вважати письмо, яке не потрапляє у клітки.

Погані книжки мають значний вплив на хороших авторів. Останні впливають лише незначно або з часом.

Коли стало зрозуміло (це трапилося досить швидко), що Марсель Пруст великий письменник, його побратими сказали: і те, і те він уміє робити краще за нас, залишимо це йому. За життя великі письменники справляють лише негативний вплив. Після смерті, інколи через тривалий період, трапляється, що вони набувають слави серед широкого загалу, тоді от їхній вплив стає суттєвим. Чимало менш значних письменників ХХ ст. хотіли писати під Пруста. Чийого ж упливу зазнав Пруст? Сен-Сімон і Шатобріан вплинули на нього менше, ніж дозволили визнати його особистий внесок мемуариста й памфлетиста. Пасажі Сен-Сімона та Шатобріана про «Пошуки втраченого часу» цілком усвідомлені, вони аж ніяк не є імітаціями чи незначно переробленими копіями, а злегка іронічними виявами шани. Коли, скажімо, старий Шарлю пригадує своїх друзів: «Ганнібал де Бреоте — мертвий! Антуан де Муші — мертвий! Шарль Сванн — мертвий!», це алюзія на момент, коли в «Замогильних нотатках» Шатобріан нудно перелічує можновладців, учасників Веронського конгресу: «Імператор Росії Александр? Мертвий. Імператор Австрії, Франц? Мертвий. Король Франції, Людовик ХVІІІ? Мертвий». Зосереджений на геніальності Пруст уникнув геніїв і більш-менш з власної волі зазнав упливу не таких хороших письменників. Геній — це вампір. Він краде у другорядного письменника цікаві речі й доводить їх до рівня геніальності. Неймовірно рідкісні випадки, коли це йому не вдається, і тоді ми маємо можливість помітити вплив. (Інакше його геній це приховує.) Коли Прустів герой Норпуа говорить про «твір, що стосується почуття нескінченного на західному березі озера Вікторія-Ньянза» («У тіні юнок у квітах»), то тут відчувається Лабіш, це, зрештою, лише на рівні Лабіша, оте пирскання сміхом трохи освіченого промисловця з провінції. Неспотворений вплив бачимо там тому, що такі слова для Норпуа немислимі, бо він каже їх без іронії, тоді як вона тут таки присутня. Це якраз момент, коли автор не може втриматися від гримаси за спиною свого персонажа. Це одна з тих речей, яку важко не зробити. Алілуя, у Пруста виявився недолік! Він людяний! На землі немає бога! Якщо в нього є морщина, можливо, наші фізіономії нам вибачать!

Уплив поганих письменників на Бальзака — дешеві історичні романи, на Флобера — «Агасверус» Едгара Кіне; на Джойса — «Лаври зрізано» Едуарда Дюжардена… Шляхетний Джойс зізнався, що запозичив у нього думку про внутрішній монолог. Коли читаєш погану книжку, кажеш собі: як жаль! Така гарна ідея і так незугарно використана! І вилучивши її з твору, який потягнув би її в забуття, її вдосконалюють і тим самим рятують первісну книжку.

Як на мене, немає чогось більш наївно-снобістського, як заявка на обожнення поганих книжок, як це робив Оден[111] у своїх «Творах» (Prose, 1926–1938). Хороші книжки — це не так і погано. У погані книжки, як і в усі інші, я вчитуюся з надією натрапити на щасливий випадок.

Вампір — сам читач.

Є читачі, які читають, щоб розкрити якийсь секрет. І, як не прикро, розкривають. Чим же найчастіше виявляється той секрет? Запиленим, схованим за дверима баранцем. Цікаво, що нам ніколи не розкривають якихось блискучих секретів. Так, ніби не хочуть, і годі. Пристрасть до розкривання низьких секретів виявляється манією ненависників, у кращому разі — заздрісників. Смак до низького дає мало результатів, хіба що, ймовірно, призводить до колективних убивств. Це — гірка любов не любити одні одних, яку так часто відчувають люди.

Попри престиж, яким наділяють це слово, секрет — це щось зовсім просте, це або прихована