Читати книгу - "Навіщо читати"

ту чи ту владу! Але взявшися за нього знову, я зрозумів свою помилку, реально зумовлену поєднанням у процесі читання п’єси Корнеля та біографії Паскаля, що належала перу Франсуа Моріака, який з насолодою називає Сен-Жюста терористом. Це настільки схоже на правду, що я йому повірив, забувши, хто це каже. Такі звивисті, як у Моріака, уми тремтять від категоричності інших і перебільшують її. Стьобни батогом праворуч, Блезе, я стріляю по центру! Паскаль — дуже тонкий мислитель, значно тонший, ніж він сам створює враження, тільки-но від нього віддаляєшся. Це мені принесло подвійну радість: я позбувся помилки й знову поповнив своє оточення генієм.

Щойно закриєш його книжку, письменник зменшується, спрощується, стає однією, сумарною, майже мертвою річчю. Дерев’яною маріонеткою. Читання знову наближає й повертає його до життя. Світ, який не читає, близькозорий. Світ, який читає, далекозорий.

Читати погані книжки
(портрет усього люду як вампіра)

Із тих самих міркувань сумнівності я люблю романи про вампірів, наприклад, «Викрадач тіл» (The Tale of the Body Thief, Chronique des vampirs, IV, 1985) Енн Райс)[103]. Дія відбувається під час його написання у Майямі. Перший із серії, знаменита «Розмова із вампіром» у Луїзіані та в Європі у ХVІІІ ст. подобається мені менше. Я не люблю костюмованих книг. У них, як на мене, фальшива суть.

«Загублені душі» (Lost Souls, 1992) Поппі З. Брайт[104] я читав так, як умочують п’ятнадцятий Чікен Макнагетс у соус барбекю. Її стиль із трохи солодкавим присмаком не такий уже й поганий, правда, просто трішки нуднуватий. А відчуття нудоти інколи буває приємним. Це наче своєрідне сп’яніння. У цьому жанрі (писати в межах жанру — це межа таких авторів, що є відмовою від дурної й величної амбіції написати шедевр) вона дуже талановита. «Йому більше не боліло, йому вже не було холодно. Випивши чиєсь життя, він почувався вже не таким самотнім, а якщо хлопець помер, вірячи, що повстане з мертвих, то тут він нічого не міг удіяти. Краще буде, якщо діти помиратимуть, зберігаючи непорушну віру».

Романи про вампірів — це метафори меншин. Вампіра не існує, тобто відомо, що він слугує символом. Вампір — це підліток (підліток живе у кожному, але підліток уважає себе міноритарним, і таким він, між іншим, і є у цьому жахливому часовому проміжку), це товстун (він живить своє нещастя), це гей (ні-ні, тільки без крові хворих на СНІД, який уражає здебільшого гетеросексуалів; як на мене, вже в «Носферату»[105] 1922 р. було багато двозначності). Естетизуючий надмір цих істот мстить тим, хто стурбований сексом, красою та віком.

Мурнау був вампіром авторського права, не запитавши дозволу, він зняв «Дракулу» Брема Стокера[106]. Судовий процес Мурнау програв, фільм був знищений: він скрутився-спопелів, як вампір на сонці. Врятували його тільки контрабандні копії, вампіри вампіра. Чим тільки ми не завдячуємо неморальності в цьому світі!

Утім, романи про вампірів — це також романи про свідомість. Тож немає нічого дивного в тому, що їх вигадали протестанти, як от дублінський протестант Брем Стокер; їх надалі пишуть протестанти, переважно англосаксонці. І не тому, що в протестантів більше від інших свідомості: вони цим пишаються. Інколи снобізм здатний витворити чесноту.

Я спробував читати «Сутінкову сагу», було страшенно важко. У Стефані Маєр[107] залишається 84 999 999 читачів цих ані добрих, ані поганих романів, вони просто ніякі. Діалоги, в яких відповідають на такі запитання, як: «Ти зараз у ліцей, Белло?» — «Так, Едварде, я йду до школи» чи щось подібне, потребують надто багато зусиль; Вітґенштайн значно легший, запевняю вас. Рукопис «Сутінок» відмовилися просувати чотирнадцять агентів. Однак завжди, на жаль, знайдеться п’ятнадцятий. Історія успіху формується з п’ятнадцятої спроби. Видавці намагаються з усіх сил не продавати й оберегти літературу, та на це нема ради. Отак і народилися «Сутінки», перший роман про вампірів, який замішано не на крові, а на киселі.

Його успіх, як і будь-який успіх у народу чи, навпаки, в літературі, можна, звичайно, пояснити. Тут простежується мораль, яка збігається з мораллю ХХІ ст., що зазоріло. В ній багато суперечливості через легку деструктивність на кшталт «вампіри». Усе, що вони проголосили, а дорослі 1970-х років зуміли зробити — переконати суспільство в тому, що любов і секс — це дві різні речі, не призвівши при цьому до його [108] краху (всі це знали й практикували, вольтеріанці лише змогли висміяти лицемірство), — цей роман цілковито ігнорує. Невігластву не бракує парадності.

Серед творів, присвячених Джорджові В. Бушу, є свій бестселер. Шлях йому підготували книжки, про які в Європі ніхто ніколи не чув, — християнські апокаліптичні романи, що продаються мільйонними тиражами. Побачимо, чи Баракові Обамі вдасться навернути на розум, що, як виглядає, він наміряється зробити. У 2010 р. він наважився «виключити» влаштоване державою марновірство, відмінивши польоти з проживанням на Місяць; їх ввела адміністрація Буша-Чейні, яка з усіх американських