Читати книгу - "1918. Місто надій"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
У тюремній камері Косого Капоніра застигла тиша. Маруська підійшла до Ганни Дмитрівни й, розглядаючи її, нависла над жінкою. Рука стиснулась у маленький кулак, готовий обрушитись на голову супротивниці. Рота ледь відкрито, нерівний ряд жовтуватих зубів приготовано, щоб упитися в шию.
– Мадам! Або по-модному – товариш! Де ж ви були в день революції? – єхидно промовила Маруська, думаючи, до чого б причепитися.
– Удома, – тихо відповіла Вітко.
– Удома! – радісно повторила Маруська, ніби це й було визнанням власної провини. – Була дома в день розгрому!
– Чого ви хочете? – запитала Ганна Дмитрівна.
– О, яке питання! Я багато чого хочу. Але перше: натовкти твоє солодке личко, – грізно відповіла Маруська й одразу відважила добрячого ляпаса.
Різкий звук пролунав у камері, аж діти принишкли, згадуючи важкі долоні своїх матерів, а огрядна жінка, що лежала на нарах, задоволено хмикнула. Ганна Дмитрівна схопилася за щоку, кров прилила до лиця, яскраво-червоний відбиток горів на шкірі. Вона хотіла підхопитися, закричати, що це несправедливо. Ніхто – ні матінка, ні татусь − не сміли бити її, навіть у дитинстві, коли вона вередувала або пустувала. Її тонка душа, така ж тонка, як її стан, ледве витримувала моральні страждання, а вже фізичний біль був для неї мало не вбивчим. Ось і зараз – дзвінкий ляпас, і на очі набігли сльози, готові зросити її обличчя, у серці – жалощі до себе, у руках – нервовий трем. Це тривало мить – достатню для тріумфу Маруськи, що боролася проти всього роду людського, та – знов-таки – для відчуття повної розгубленості Вітко. Що вона могла вдіяти? Як їй учинити перед зухвалою пикою пропитої Маруськи? Як вона могла дати відкоша?
А тим часом повія уважно розглядала свою жертву, готуючись до атаки у відповідь, сліз, істерики – до чого завгодно. Серце Маруськи стікало гноєм, слова – жовчю, думки – погибеллю. Як вона жадала власної смерті, так само бажала смерті кожному стрічному, що плив рікою долі поруч із нею. І їй було начхати на те, що після цього її можуть відшмагати чи кинути в карцер – Маруся давно жила так, що кожен день був переповнений стражданнями.
– Що? – закричала Маруся.
– Як ви смієте! – Ганна Дмитрівна підвелася, виявившись трохи вищою за свою кривдницю.
– Ух ти, ух ти! Як ми заспівали! – здивувалась Маруська. Перед нею стояла жінка, що ледве стримувала сльози. Її буквально трусило від хвилювання, пересмикувало від образи, тіло здригалося від болю.
– Та я тобі ще даю урок! – знову прошипіла Маруська.
Вона штовхнула Вітко, та впала на нари, мало не забившись об стіну. «Зараз краще не підводитися», – подумала вона. Їй раптом стало дуже соромно – через власну безпорадність, слабкість і тендітність. Ганна Дмитрівна розуміла, що сили нерівні й вона, домашня квітка (так себе іноді називала), не може протистояти нахабній дівулі, яка мала чималий досвід бійок, сутичок і всіляких пригод. Полонянка відчула приплив глибокої туги в мить свого падіння – їй хотілося щодуху кричати, кликати на допомогу. Саме цього й домагалась Маруся – вона пристрасно бажала, щоб ця пані-цяця молила про пощаду, кричала й благала. Але Вітко, зціпивши зуби, лежала, відтак повільно підвелась – знову було виразно помітно, що вона трохи вища за свою кривдницю.
– Як ти… Що ти собі дозволяєш? – раптом заторохтіла Маруся.
Цей факт дещо вибив її з бойового настрою, вона отетеріла й міркувала, що їй робити далі.
Тут двері до камери зарипіли, й увірвалися двоє підпилих червоноармійців, що ледве трималися на ногах. На їхніх розпашілих глумливих пиках застигли хтиві посмішки. Вони бряжчали зброєю, бурчали й похитувались. Від них тхнуло дешевим алкоголем. Обоє вагались і не могли визначитися, чого ж вони бажають.
– Як тебе… Ось ти… Хвойдо, іди сюди! – один із червоних звернув увагу на Ганну Дмитрівну та Маруську.
Другий також обернувся до них. Його каламутні, як дві застояні калюжі, очі прокреслювали в повітрі катети й гіпотенузи між двома жінками. У його голові все пливло й розмазувалось. Тому він намагався примружитися, навести різкість, щоб зрозуміти, до кого звертається його товариш.
– Я сказав, хвойдо, сюди йди! – повторив знову перший більшовик.
Маруська застигла. Вона раптом усвідомила, що варто їй лише поворухнутись, як більшовики підступлять до неї, потягнуть по коридору, приведуть у кімнату, роздягнуть і будуть ґвалтувати, аж доки вона ще дихатиме. І кожен новий солдафон, що нависне над нею, буде ще п’янішим за попереднього. І їй доведеться витирати з губ не тільки смердючі сліди чоловічих дотиків, але й рештки неперетравленої їжі, які вони відригуватимуть просто на неї, не в змозі стриматися. І тоді – після довгих годин ґвалтування – її, вуличну дівку, залишать лежати голою на холодному дерев’яному столі, щоб вона віддихалась і витерлася рваним брудним ганчір’ям. Потім, після всіх знущань, п’яний червоний командир зайде до службового приміщення тюремних наглядачів і побачить напівголу, змучену жінку, загорлає про те, що геть розпустились тут, пережитки капіталістичні, шльондри дешеві. І щосили дасть
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «1918. Місто надій», після закриття браузера.