Читати книгу - "Сусід"

Я глянула в бік чоловіка. Він, вкрившись ковдрою з головою, спав, мирно посапуючи зі своєї половини ліжка. Раптом я відчула як в середині мене народжується люта ненавить до цього чоловіка, — дівчина перелякано глянула в мій бік, чи бува не сказала чогось зайвого. Бажання звільнитись від тягара, що терзав її душу видно було більшим і вона продовжила розповідь.

— Я чула як народжується ненависть до себе самої за те, що зуміла полюбити цього черствого і бездушного чоловіка. Я більше не могла лежати поряд з ним і вдихати алкогольні випари, якими він оточив себе. Ще раз глянула на свого чоловіка. Зрозуміла, що сьогодні більше нічого не доб'юся від нього. Встала.

Знала, що мушу щось зробити. Безрух болів ще більше від чекання. Та й що чекати? Чого? Я стала і пішла гріти воду. Я не могла більше цього терпіти. Не могла терпіти німого докору матері, не могла терпіти невідомості, невизначеності, на які була приречена сестра. Її єдиного запитання «за що?», на яке я не знала відповіді. Не могла терпіти відчуженості співробітників, опущених забрал знайомих і чужих, які тільки-но дізнавшись, що сталось, намагались зникнути, розчинитися і згинути безвісти.

Та найбільше я не могла винести тієї самотності в якій опинилася в себе в дома. Від коли розповіла Олександру про діагноз, ми ніколи не говорили про сестру. Про те як їй допомогти. Я думала, що це така перша його реакція. Що згодом він оговтається і обов’язково щось придумає… Принаймі намагатиметься…

Не могла стояти. Ноги не тримали. Мені змістилися всі осі координат. Я лягла на зелений леноліум з золотистими прожилками посеред кухні, аби хоч в такому положенні зачекати заки та вода загріється, але я не могла й лежати. В мене наче вселилася якась потойбічна сила і викручувала тіло в різні боки.

Я билася об долівку як обезголовлений індик, якому вирішили вкоротити віку бо прийшло чергове свято. Я зблизька бачила дерев’яний непофарбований плінтус, яким був прибитий леноліум і мені хотілося змаліти настільки, аби сховатися у ту мізерну щілину між долівкою і стіною.

Я хотіла втекти, а моє тіло мене не пускало. Я намагалася вислизнути з нього як вислизає з рук піймана рибина, аби тільки слизь, що залишилась на долонях, нагадувала про її присутність. Але нічого з того. Тільки болю ставало все більше й більше, наче він міг витіснити сам себе.

Можливо, навіть якісь звуки вихоплювались з мого єства, бо на кухню прибіг в самих трусах Олександр. Нажахано дивився невидющими очима на моє розпростарте між столом і газовою плитою тіло й оторопіло розводив руками.

— Ти що робиш? Чому не спиш? Чому ти лежиш на підлозі? — сипав запитаннями на які не мала відповіді.

Крутив головою з одного боку в інший, наче не вірив, що я тут сама. Наче шукав на кого можна було б скинути всю вину. Те, що бачив, нагло виштовхувало його зі звичного розуміння життя. Нарешті в його поле зору потрапив великий баняк з добряче нагрітою водою.

— Ти що збираєшся робити? — знову питання, але цього разу я вже змогла відповісти.

— Різати вени.

Наче не чує.

— Навіщо ти грієш воду?

— Кажуть так буде безболісно.

— Ти звар’ювала, чуєш! Не смій, чуєш мене, не смій навіть думати про це! Ти зовсім з глузду з’їхала… — Горланив, не приховуючи свого страху, перемішаного з розратуванням.

— Як би ж то…

— Йди сюди негайно. — Простягнув до мене руку, аби допомогти звестися.

Та замість того, аби підійти до мене, вхопився обома долонями за ручки розігрітого баняка.

— У-уууу, курча. — Вилаявся він, впустиши гаряче залізо.

Одразу вхопив себе за вуха. За мить тримав в руках кухонний рушник в червону і синю гратку. Гаряча вода, паруючи, зникла в отворі мийки. — Тепер йди сюди.

Попри моє бажання, він скрутив мені руки і заставив лягти у ліжко. Він не змружив ока, поки мене не здолав сон…

Сльози вже давно висохли, чай зовсім вистиг, а сусідка все ще не забирала свого погляду з-за обрію. Видно, про щось розмірковувала.

— Оресто, дівчино…

— Ви не знаєте яким чином можна продати нирку? Мені потрібні гроші. — раптом спитала вона, та так спокійно, ніби готувалась записати рецепт струделя.

Я не знала яким чином можна продати нирку і я не знала що можна сказати дівчині, яка готова на все.

«Дарвін» виявився й справді затишним місцем. Білі обруси, вишукана порцелана, професійно складене меню, вишколені офіціянти. Нічого не дратувало. Це давало можливіть насолоджуватись присутністю партнера, повністю розчинившись в розмові.

— Винятково виглядаєш. Чудова сукня. Гарна зачіска. — Розсипався компліментами Володька, як молода цукерками на порозі церкви.

З підкресленою увагою кинувся мені навперейми, тримаючи в руці чудову темно-вишневу троянду.

— Ого, в нас якесь свято? — зніяковіла я від такої настирливої уваги. — Я щось пропустила?

— Звичайно, свято! Кожна мить з тобою — суцільне свято. — Пафосно заявив чоловік, загадково всміхаючись.

Офіціянт гречно відсунув моє крісло і, зачекавши, заки я зручно вмощуся, подав меню.

— Дякую, я не голодна. — мені не хотілося їсти.

Вірніше від хвилювання в мене пропав апетит. Якість струнки всередині мене підказували, що це не просто святкова трапеза з нагоди якоїсь собі дати, а щось значно вагоміше.

— Та невже? — продовжував світитися.

— В честь чого вечеря? — спитала Володьку.

— Якщо ти нічого не замовиш, то мені важко буде назвати цю зустріч вечерею, а отже про її ціль ти не зможеш дізнатись.