Читати книгу - "Знак Саваофа"

пагорбiв. Вже свiтало. Смужку неба над дахами важко було визначити, але чорний дим вiд велетенських, як доiсторичнi тварини, будинкiв розповзався провулками. Iлона зараз бажала заснути. Мати говорила, так, клята матуся, нi, мама — це святе, але ця недотрахана курва говорила, що краще б заснути та не прокинутися. Бачили дурочку? Наталi з невинними очима святостi дрiмала поруч з Андрюхою Лямуром. Монахи раз вiд разу прикладалися до велетенської пляшки пiдробного вiскi, купленого в «Iнтуристi»; йшов кiнець 1991 року.

Потiм авто вивернуло на Подiл. Собацюра лизькає жадiбно воду з калюжi. Сморiд, густий, всмоктаний у цей район, як донор, не змiнився: повсюди зеленi вiд плiсняви недоїдки, псота чамкала синi тельбухи бiля Житнього ринку. Нiчого не змiнилося. Вошивi безпритульнi. Весь свiт у паршi, солодкiй, смердючiй, а прийде-бо час… I лопнуть синiми тельбухами — в цьому навiть пафос iснує, живиться падлюче. Рогатi, кострубатi. Ранiше такого не було. Засвербiло у носi. Чи розумiють вони скотську свою натуру? Вона вiдчула вiдразу, вперше у життi, — до всього. Яма депресiї натягла на неї лантуха. В цьому щось є, в цих людях, але вони, напевне, живуть краще, нiж її, Iлонина, сiмейка. Свiт притягується вiд одного полюса до iншого. Заздрять злидотi, яка зла вiд недоїдання; iншi злi, що їм мало. Скрiзь палали кiоски або чорнi їхнi остови. Люди дiлом займаються, а не проциндрюють батьковi грошi. Заворушилося десь в глибинах цього незмiнного свiту, i суча яснiсть передалася, напевне, їй. I вона нiчого не зупинила, а пустила далi потоки чужорiдних, фi, слизьких думок, небезпечно балансуючи на своїх почуттях. Нарештi вона знайшла в глибокiй ямi депресiї вихiд. Праця. Ось що її вiддiляло вiд зовнiшнього свiту, а про внутрiшнiй нiякого хрiна не тямила. Вiн, той свiт, проживав у її тiлеснiй оболонцi, як мавпа у клiтцi, їй треба було чимось займатися. Здоровий секс нiкому не заважає. Але банани теж нашармака нiхто не дає, навiть у зоопарку. I присутнi знову набули для неї якогось змiсту, проливаючи в її внутрiшнiй свiт небаченi фарби. Прекрасно жити, коли ти живий, вдихаєш густе, як кисiль, повiтря. Чудесно бiжить прохолода затишку, чудово.

— Ну, що там зараз? — дивлячись на трасу, зголосився Лямур.

— Iдемо до «Каштана».

— Одягати Наталi. Ми пiдшукаємо найшикарнiше, що є в цьому мiстi.

Вони летiли на розбитому авто отця Радонiя, радiсно вигукували, з насолодою перебиваючи одне одного, як змiнюється мiсто, як чорт все вилизував. Ха, добре помiтили, — проникливiсть розуму — ознака духовностi, саме так, духовностi та могутнього iнтелекту. Дорога розчинялася, як хто її окропив сiрчаною кислотою. Потiм проминули Самсона, що колись дзюрив водою чи то з рота, чи то з прутня, але у темрявi не розбереш, а ще вони тут не були цiлу вiчнiсть; проїхали упродовж бiлої стiни Торговельного центру, повз обшарпанi, але вже де-не-де з наведеним глянцем, як попороховiлi старушенцiї, будинки. Батюшка одiрвався на якусь мить вiд гороскопа i пророчив, дивлячись на новенькi будинки серед обтрухлявiлих єврейських халуп:

— Наче в писок плюнули!

I знову втупився в тлустий том гороскопа, що вициганив, а мо’, й поцупив з архiвiв. Батюшка вiрив у все: у чорних котiв, у жiнок, у щурiв, азбуку, в лiтературу, горiлку, особливо у пісний день так з оселедчиком або смаженим на цибулi криваво-червоним м’ясом. Щодо Бога, то кожному вибирати. Пiди розберися, де те добро. Принаймнi остання думка належала батюшцi. Вiн прямо втупився у свiй гороскоп, i видавалося, що очиська ось-ось вилетять на пожовтiлий архiварний фолiант.

Iлонi знову перехотiлося працювати. Вона безцеремонно залiзла до кишенi Душечки, дiстала срiблястого слоїка i намастила ясна кокаїном.

— Вiд карiєсу допомагає, — хихикнув через плече Лямур.

— Завтра ти звiльнений, — мертвим, загробним, без iнтонацiї голосом промовила вона i зловила себе на тому, що її збуджує власний вуркотливий голос, що набирає високого контральто потойбiчного; так, так — вловила мигдалевий запах мертвечини, i тiльки цiєї хвилини Iлона зовсiм по-чоловiчому поцiнувала, що таке втрачати, нищити, тобто спалювати власноруч мости, з насолодою отруйника, що споглядає смерть своєї жертви, яка судомиться в передсмертних конвульсiях, тобто перед її очима; в єдину мить вона зачудувалася, нi, замилувалася широкими плечима, рубаним, але iнтелiгентним, з ознаками виродження, обличчям Лямура. До бiса, нехай вимiтається. Вiддати належне, — вона не була зiпсованою, а йшла своїм шляхом, і цю дорогу, напевне, вказували її предки, але на позiр Iлона виявилася поганою спадкоємицею, а попросту нiчого не тямила, як людина, якiй дається все легко i надурня. Лямур не був сенсом її життя, але наразi вона вiдчувала втрату, наче щось близьке, за непробивним склом, — вiрнiше, щось спорiднене пов’язувало їх. Принаймнi ця думка в жовтому мороцi ночi терла її мозок, наче загадка ховалася десь у самому Лямурi. Пiзнiше втямить, що вони призначенi одне для одного, в тому сенсi, що час змусить обох повернутися, щоб пройти якийсь шлях; але зараз вона далебi не вiдчувала нiяких мук, анi терзання, анi найменшого жалю. На позiр Iлона не була егоїсткою в тому розумiннi, що не вiдала такого слова, як Бог, але це дратувало її, як i кожну людину, яку виховали тiльки так, щоб вона розраховувала на саму себе, любила близьких, майже точно обраховану кiлькiсть народу. В цьому, поволi, пiзнiше вона вiдчуватиме чарiвнiсть, так, начебто свiт закручений навколо її пупа, нижче i нижче. Сурогат релiгiї, що виринав привабливим спокусником, лягав туманом пiд її ноги. Життя надто коротке, щоб думати про потойбiччя, але десь нутром вона вiдчувала ту сиру, вологу прiрву, i туди вона летiла, хоча насправдi то була тiльки пiсляалкогольна та наркотична дiя, вiрнiше, наслiдок надмiрного збудження, що йшло на спад. А ще доставав писклявий голос карлика, що вже набожно бубонiв, коли захмелiлi монахи смикали його за члена, який ворушився у його блискучих, майже блазенських штанях. Тодi її голова чи те, що в нiй, колотилося, несподiвано запрацювало у релiгiйному дусi, вiд несподiванки, моторошного жаху Iлона нiчого не зробила, а тiльки закричала, широко вiдкривши свої гарнi, розумнi, як у кiлера, очi: сурогат її релiгiї навiть не ховався у забобонах, у гаданнях на картах, цiєї звичної для жiнок меляси. Але вона навчалася у Сорбоннi, тому щось таки проростало, бубнявiло раковою пухлиною глибоко в її iстотi. Проте щось генетично в’їлося