Читати книгу - "Пес на імя Мані"

свій журнал, я відважилася виступити перед публікою. Змирившись, я почала вибірково читати свої записи. Чого я вже тільки не досягла! Гроші, які заробила; робота, яку зуміла собі знайти; пригоди у відьомській оселі пані Козир; нові рахунки у банку; те, як я навчилася розпоряджатися грішми; як зуміла допомогти батькам виборсатися зі скрути… Мимоволі я заглибилася в читання й відволіклася від своїх страхів. Судячи з записів, мені вдавалося майже все, за що я бралася.

Почитавши журнал щонайменше з півгодини, я відчула себе набагато комфортніше. Непомітно підкрався час вирушати на шкільне свято. Я саме зібралася в гараж за своїм велосипедом, коли з кухні вийшли тато з мамою. Сумніву не було — вони вирішили їхати зі мною! Я ледь притомність не втратила… У найгіршому сні не уявляла собі батьків у залі! Дуже неохоче я сіла з Мані до них в авто. То була коротенька поїздка. Я горнулася до Мані, це мене заспокоювало.

Пані Гайнен чекала на мене біля дверей школи. Вона приязно привіталася і взяла мене за руку. Ми увійшли до вщерть заповненої актової зали. Ой лишенько, скільки люду! Ми сіли в першому ряду. Хоча до виступу було ще далеко, мені здавалося, ніби всі як один витріщаються на мене.

Раптом я почула знайомий голос і обернулась. Проходом між рядами приємна пані водій котила у возику пана Гольдштерна.

Я радісно привіталася.

— Сьогодні твій надзвичайний день, Кіро! — вигукнув старий пан. — Твої батьки повідомили мене… Я не міг пропустити такої нагоди.

Від зворушення я не могла спромогтися навіть на слово і лише згодом помітила, що пана Гольдштерна супроводжує цілий гурт моїх друзів: Марсель, Моніка, пані Козир, пан та пані Ганенкамп — усі прийшли. І хоча я все ще неймовірно хвилювалася, присутність друзів додала мені впевненості. Незважаючи на нервові судоми в шлунку, я нараз збагнула, що все буде гаразд.

Пані Гайнен подала мені знак — час на сцену. Я підвелася і кивнула Мані, щоб він не відставав. Мабуть, ми мали комічний вигляд — дівчинка і собака на сцені, — але я вважала це доречним.

Ми стали перед мікрофоном.

— Любі учні, шановні батьки та вчителі, — почала пані Гайнен. — Ви знаєте, я завжди щиро прагнула донести до дітей, як слід правильно ставитися до грошей. Я довго думала, у якій формі це ліпше зробити. І ось одного дня до мене прийшла надзвичайно юна клієнтка, яка вміла розпоряджатися фінансами краще за більшість дорослих. Вона має постійний заробіток і притримується надзвичайної системи розподілу прибутків. Я веду мову про цілком звичайну дівчинку, яка ще донедавна не могла собі порадити навіть з кишеньковими грошима. Прислухавшись до добрих порад, вона має нині стільки грошей, що може зреалізувати дві свої найзаповітніші мрії: поїхати до Каліфорнії та купити ноутбук. Юну леді звуть Кірою, вона розповість вам про свою фінансову систему.

Потім пані Гайнен звернулася до мене:

— Ласкаво просимо до нашої школи, Кіро! Сердечно вітаю тебе з таким незвичайним успіхом! Я рада, що ти погодилася відповісти на декілька запитань. Отож перше запитання: яким чином ти розподіляєш гроші?

Я розповіла слухачам про свою систему розподілу, а також байку про курку, яка несла золоті яйця. Пані Гайнен ставила запитання, які стосувалися моїх ідей заробітку для дітей, журналу досягнень та багато чого іншого.

Відповідаючи, я щоразу кидала погляд на пана Гольдштерна, той схвально кивав, а Марсель увесь час тримав догори великого пальця, мовляв, молодець! Куди й поділася моя нервозність…

Коли я нарешті промовила останню фразу і пані Гайнен урочисто подякувала мені, зала вибухнула оплесками. Мані приєднався до публіки шаленим гавкотом. Я вже хотіла було збігти зі сцени, однак пані Гайнен стримала мене від утечі. Довелося ще довго приймати овації. То було дивовижне відчуття!

Потім друзі засипали мене похвалами, мама радісно обійняла, а тато сколошкав мені волосся. Коли вляглася перша буря емоцій, пан Гольдштерн поважно сказав:

— Я пишаюсь тобою!

— Але ж я так хвилювалася, — ніяково виправдовувалась я. — А скільки забула з того, про що хотіла розповісти…

— Ти маєш ораторський талант, люди охоче тебе слухають, — похитав головою пан Гольдштерн. — Хто там знав, що ти іще могла чи хотіла сказати… І навчися без заперечень приймати мою похвалу. Те, що я тобі щойно сказав, кажу нечасто. Я дійсно пишаюся тобою! — він витримав коротку паузу, щоб підкреслити вагу своїх слів, і повів далі: 

— Ти ніколи не довідалась би, на що здатна, якби погамовувала у собі свої здібності. Те, чим ми найбільше пишаємося, переважно дуже нелегко зробити. Ніколи цього не забувай!

Я щасливо усміхалася. Як я тішилися, що зуміла подолати страх!

Після завершення свята до мене протиснулася одна жінка і відрекомендувалась директором видавництва. Вона хотіла запропонувати видати мою історію книжкою.

Марсель, який слухав розмову, захоплено вигукнув:

— Я вже й назву маю для книжки: «Від дурного дівчиська до фінансового мага».

Я кинула на нього нищівний погляд.

Хоч і не поділяла шаленого захоплення брата, усе ж дала видавцеві номер телефону. Не могла ж я зізнатись, що всім завдячую Мані…

Я швиденько попрощалась і сказала батькам, що додому піду пішки. Мені дуже хотілось побути наодинці з Мані.

Щаслива і мовчазна, я простувала з лабрадором вулицями містечка. По дорозі купила йому чималенький пакет собачого печива. Потім, зробивши великий гак, ми подалися до нашого сховку в лісі.

Лише сівши на долівку гроту, я відчула, у якому напруженні перебувала весь цей час. Тепер напруження відпустило мене, і я стиха заплакала. То були приємні сльози. Я почувалась дуже щасливою і гордою, емоції переповнювали мене, я вперше в житті відчула себе такою сильною, що змогла би гори звернути. А ще було відчуття величезної вдячності. Як змінилось моє життя!

Я ніжно глянула на Мані, і нараз мені здалося, що невдовзі щось зміниться у моїх стосунках з лабрадором. Однак невиразне передчуття анітрохи не бентежило мене.

Клуб «Фінансові Маги» інвестує

Нарешті ми знову зібралися у відьомській оселі пані Козир. Нам вже не терпілося робити перші інвестиції.

Стара жінка усе підготувала: застелила круглого стола, запалила свічки. Коли ми зайняли свої місця, вона урочисто відкрила засідання:

— Любі фінансові маги, сьогодні великий день. Ми вперше інвестуватимемо наші гроші!

Ми завмерли, не зронивши жодного слова.

— 10 000 Ђ — великі гроші, — пролунав хрипкий голос пані Козир. — Тому важливо повестися мудро. Хочу зробити вам пропозицію. Інвестуватимемо лише у випадку згоди усіх з моїми пропозиціями.

— Я з усім погоджуюся, — швидко запевнила Моніка.

— Що ж, побачимо, — мовила пані Козир. — Насамперед я хотіла би показати документи, що дадуть вам можливість стати акціонерами обраних вами фірм.

— Ми купимо акції усіх цих фірм, — озвався Марсель. — Разом ми маємо достатньо коштів.

— Пам’ятаєте, я обіцяла вам показати простіший шлях? — знову перебрала ініціативу пані Козир. — Це — фонд.

— Фонг? — здивовано перепитала Моніка

— Трохи не так, насправді пишеться «фонд», — пояснила стара жінка. — Перед вами лежать аркуші, на яких я виписала найголовніше.

Читати вголос, як зажди, доручалося мені.

— «Фонд — це немов такий собі великий горщик, куди складають свої гроші вкладники, яким бракує часу, бажання чи знань, щоб самим купувати акції. Фінансові професіонали, так звані фондові менеджери, інвестують гроші з горщика в акції. Усе відбувається під прискіпливим