Читати книгу - "Небесна стріла"

— Ні, — раптом відізвався отець Бравн, — це було.

Усі аж здригнулися. Правду кажучи, вони вже забули про непомітного невисокого чоловіка, який намовив їх відчинити двері. Тепер вони згадали про це і змінили своє ставлення до нього. Це було ніби розкаяння, адже спочатку вони висміяли його, а тепер на власні очі у всьому переконалися.

— От халепа! — вигукнув запальний уродженець Заходу, який зазвичай говорив те, що думає. — У цьому щось є!

— Ваша превелебносте, мушу визнати, — промовив Фенер, похмуро роздивляючись стіл, — що ваші здогадки були обґрунтовані. Цікаво, що ви нам ще скажете.

— Можливо, він скаже нам, що робити далі, чорт забирай! — сардонічно відповів Вендем.

Низенький священик поставився до цієї ситуації скромно, але діловито.

— Єдине, що я можу придумати, — сказав він, — то спочатку треба повідомити власника готелю про все, що трапилося, а потім пошукати мого знайомого з пістолетом. Він зник за тим рогом «Півмісяця», де розташований сад. Там є місця, які полюбляють різні волоцюги.

Переговори з адміністрацією готелю призвели до переговорів з поліцією, все це забрало чимало часу, і коли чоловіки вийшли під склепіння довгої колонади, уже настала ніч. «Півмісяць» виглядав таким же холодним і зігнутим, як його небесний побратим. Той саме піднімався над верхівками дерев, а четверо чоловіків завернули за ріг будівлі й опинилися біля невеликого парку. Ніч приховала у ньому все штучне й міське, і коли вони зайшли вглиб парку, то на мить усім видалося, що потрапили у якесь дивне місце за сотні миль від «Півмісяця». Якийсь час всі мовчали, та раптом Олбойн, чоловік безпосередній та емоційний, не витримав:

— Я здаюся, — вигукнув він, — я — пас. Ніколи не думав, що колись мені доведеться зіткнутися з чимось подібним. Та що тут поробиш, коли щось таке само стикається з тобою? Отче Бравне, вибачте мені. Я вимушений визнати, що ви таки мали рацію. Від сьогодні я починаю вірити у казки. Містере Вендеме, от ви кажете, що атеїст і вірите лише в те, що бачите на власні очі. І що ж ви бачите? Точніше, чого ви не бачите?

Вендем лише похмуро кивнув.

— Та що ви, це ж усе просто, це лише дерева і місяць, — вперто заперечував Фенер. — У місячному світлі дерева видаються дивними, гілки стирчать чудернацько. От погляньте на оту, наприклад…

— Так, — відповів отець Бравн, він зупинився і почав вдивлятися у заплутані гілки. — Справді дуже дивна гілка.

Він помовчав, а потім додав:

— Здається, вона зламана.

Цього разу в його голосі почулася нотка, від якої присутнім зробилося моторошно. Справді, з дерева щось звисало, це щось справді було схоже на зламану суху гілку. Однак це була не гілка. Коли вони підійшли ближче, Фенер, лайнувшись, аж відскочив убік. Потім він підбіг, зняв петлю з шиї бідолашного чоловіка, з голови якого звисали пасма сивого волосся. Фенер ще не опустив тіло з дерева, а вже знав, що знімає труп. Дерево було обмотане довжелезною мотузкою, на короткому кінці якої з гілки звисало мертве тіло. Велика садова діжка відкотилася від ніг трупа лише на ярд, ніби стілець, який самогубець відштовхнув ногами.

— О Господи! — прошепотів Олбойн, і не було зрозуміло, чи це молитва, чи богохульство. — Як говорив той волоцюга? «Якби він почув, то взяв би і повісився»? Так він сказав, отче Бравне?

— Так, — відповів священик.

— Дивно, — глухо промовив Вендем. — Я ніколи навіть не думав, що побачу чи визнаю щось подібне. Та що тут скажеш? Прокляття здійснилося.

Фенер стояв, закривши обличчя руками. Священик доторкнувся до його руки.

— Ви були дуже прив’язані до нього?

Секретар забрав руки з обличчя, в місячному світлі його обличчя видавалося мертвотно-блідим.

— Я ненавидів його з усіх сил, — відповів він, — і якщо його вбило прокляття, то цілком можливо, що моє.

Священик міцно стиснув його лікоть і надзвичайно серйозно промовив:

— Заспокойтесь, будь ласка, це не ваша провина.

У поліції виникли неабиякі труднощі, коли довелося опитувати чотирьох свідків, причетних до цієї справи. Усі четверо були шанованими людьми і заслуговували на цілковиту довіру. А один з них, Сайлас Вендем, нафтовий магнат, користувався неабияким авторитетом. Перший поліцейський, який спробував висловити недовіру до його слів, відразу відчув на собі невдоволення мільйонера.

— Не смійте мені говорити, щоб я тримався фактів, — різко відповів мільйонер. — Я тримався фактів ще тоді, коли вас не світі не було, а тепер факти самі тримаються за мене. Я вам розповідаю, що трапилося, а вам повинно вистачити розуму, щоб бодай правильно все це записати.

Згаданий поліцейський був чоловіком молодим, невисокого чину, і тому у нього було доволі нечітке уявлення про те, що мільйонер — людина до тої міри важлива, що з ним не можна поводитися, як зі звичайним громадянином. Тому він передав Вендема та инших свідків своєму начальнику інспектору Колінзу, людині з набагато більшим досвідом. Це був сивіючий чоловік, він розмовляв дещо грубувато і ніби заспокійливо, увесь його вигляд говорив про те, що він добродушний, однак нісенітниць не слухатиме.

— Так-так, — поволі промовив він, дивлячись на трьох свідків, — дивна у нас вимальовується ситуація.

Отець Бравн уже повернувся до своїх щоденних обов’язків, а от Сайлас Вендем вирішив тимчасово відкласти виконання своїх надзвичайно важливих і відповідальних справ на годину-дві, щоб дати свідчення про свої неймовірні пережиття. Обов’язки Фенера припинилися у зв’язку зі смертю його працедавця, а що стосується Олбойна, то оскільки ані у Нью-Йорку, ані в якомусь иншому місті у нього не було жодних обов’язків, окрім як проповідувати релігію Дихання Життя або Великого Духа, то в цей момент його ніщо не відволікало від виконання громадянського обов’язку. Ось чому всі троє стояли в кабінеті інспектора, готові підтвердити свідчення один одного.

— Відразу вам кажу, — бадьоро повідомив інспектор, — не розповідайте мені містичних нісенітниць. Я — людина практична, я поліцейський. А ці байки нехай слухають священики і пастори. Здається, той ваш священик нарозповідав вам байок про прокляття, жахливу