Читати книгу - "Людина повертається з минулого"

— Ось довідка.

Я кинув швидкий погляд на аркуш і віддав його. Лейтенант козирнув і вийшов. Та-ак. Канцелярщина. Зате коли машина вже закрутиться, вороття нема. Перетрушують шафи, перекидають картки, роблять аналізи, експертизи, знімки таких речей, що ніхто, певно, ніколи й не чекав побачити їх сфотографованими, довідки звідси, звідти й ще бозна-що. Починає здаватися, ніби чуєш, як рівно гуде машина, наче добре змащений механізм. Що ж до заслуг, нам нема чого сваритися, ділимо їх по-братському: одна тобі, одна мені, а всі разом — системі.

Але досить монологів. Досить розмов із самим собою, Після писанини годиться трохи й походити. Я беру плащ, по-діловому насовую капелюха й виходжу. Ви, певно, здогадуєтесь, що я йду не в гості до своєї тітоньки.

Станція Іскир, — маленька мальовнича станція на околиці Софії. Колись, в дитинстві, ми ходили сюди ловити рибу. Між нами кажучи, риба не часто припливала на умовлене місце. Тепер тут — індустрія, заводи. Мене особливо цікавить один з них — авторемонтний. Знайшов його без особливих труднощів. Знайшов і попрямував до механічного цеху. Верстатів багато, шум оглушливий, але ці перешкоди неспроможні спантеличити мене. За хвилину я вже дружньо поплескував по плечі чоловіка, що схилився над верстатом.

Ілієв підвів голову і вражено втупився в мене. Він мав рацію. Дружба дружбою, але я, зрештою, трохи пересолив. На мій погляд, власне, це він пересолив, ну, та то пусте. Я показав на вуха, мовляв, «перетинки мені луснуть», потім повернувся до виходу. Ілієв нерішуче подивився на мене, щось сказав юнакові й пішов слідом за мною.

Я не дуже розуміюся на краєвидах, і через те, мабуть, забув сказати, що погода була гарна. Гріло сонце. Може й пташки цвірінькали, але я не звертав уваги. Дерева в садочку перед будинком дирекції пожовкли, адже була вже осінь. Ми знайшли зручну лаву. Після тортур на всіляких табуретках я передчував справжній відпочинок. Сів і примружився від сонця.

— Чисте повітря… сонце… і трохи вологи, щоб не забувати про свій ревматизм… приємно, га?

Ілієв мовчав. Він сидів на краєчку лави незручно, наче дерев'яний. Моя лірика, мабуть, не діяла на нього.

— Тумани піднімаються… — вів я далі, пригадавши окремі вирази з читанки для другого класу. — Небо вияснюється… Та й інші справи прояснюються. Всупереч намаганням деяких людей напустити якнайбільше туману. — При цих словах я розплющив очі й добродушно подивився на свого співрозмовника: — Ось, наприклад, ти, любий Ілієв. Приходить до тебе людина з міліції. Приходить довірливо, як до товариша, сподіваючись, що ти наведеш її на правильний слід. А ти що? Спрямовуєш її в протилежному напрямку. Певно, щоб віддалити не тільки від сліду, але й від самого себе. Посилаєш до родини Сиракових. Сиракови відсилають до Таневої. Танева в свою чергу переадресовує до якоїсь Мімі. Мімі відправляє до Андрєєва, а Андрєєв — знову до Ілієва. І ось людина, яку посилали в один бік, повертається з протилежного. А це ще раз підтверджує, що земля кругла. Коло замкнулося…

Я трохи помовчав. Потім додав:

— Сподіваюся, воно не замкнеться зашморгом на твоїй нещасній шиї!

Ілієв злякано подивився на мене:

— Не розумію.

— Ясно, що не розумієш. Ми з тобою, певно, погано розуміємо один одного. Всупереч моїм сподіванням. Але я маю ще трохи терпіння і спробую тобі дещо пояснити. І, завваж, не тому, що це конче потрібно мені, а тому, що хочу допомогти тобі, поки ще не пізно.Ілієв дивився кудись убік, проте слухав напружено. На мить мені стало шкода цього чоловіка. Зовні він був наче байдужий, але відчувалась і безпорадність, і страх. Донедавна Ілієв спокійно працював. І раптом звідкись виринула людина в чорному капелюсі й чорному плащі. І тихий, старанний Ілієв борсається, наче в пастці. Хто ж винен: людина в чорному капелюсі чи він сам?

— Слухай, Ілієв: за час, відколи ти послав мене по вербові груші, мені пощастило дещо з'ясувати. Що саме і як — не розповідатиму, аби ти не відбив мій хліб. Проте одну таємницю все-таки довірю…

Я нахилився до співрозмовника і сказав йому конфіденціально:

— Ти, любий Ілієв, лжесвідок.

Він спробував щось заперечити, але я спинив його рухом руки і так само конфіденціально додав:

— А лжесвідчення карається за статтею 222, параграф перший Карного кодексу.

— Але, товаришу інспектор, який мені інтерес…

— То вже ти сам знаєш. Хоч і я маю про це свою думку.

Ілієв мовчав. Я підвівся, закурив, потім поставив ногу на лаву і знову нахилився до Ілієва:

— Ти збрехав, Ілієв. І не раз. Казав мені, наприклад, що давно вже не бачив Танева…

Ілієв втупив погляд у землю.

— А я встановив, що близько місяця тому ти пригнав машину Танева на технічний огляд. Хто тобі передав машину? Як? По телефону?

— Її пригнав двоюрідний брат Танева, — пробурмотів Ілієв.

— Неправда. Танев особисто приїжджав. А вчора по обіді хто був у вас, двоюрідний брат Танева чи він?

— Нікого не було… — тихо мимрив Ілієв.

— Знову неправда. Продовжуєш лжесвідчити. До твого відома, я встановив ще й інше. Близько місяця тому Танев зробив спробу вбити Медарова. І це він намагався здійснити через третю особу. Другий замах був успішний, і здійснив його він, напевно, теж через третю особу. А оскільки ніхто з героїв, причетних до цієї історії, не може бути тією третьою особою, то, виходить, докази свідчать проти тебе…

Ілієв швидко підвів голову і злякано глянув на мене.

— Я непричетний до смерті Медарова. Непричетний…

— Можливо. Це ми з'ясуємо. Але заплутавшись у брехні, не думай, що так легко виплутаєшся.

— Я не маю нічого спільного із смертю Медарова, — повторив Ілієв так само злякано.

— Чи маєш що спільне, чи не маєш, доведуть факти. А тепер розповідай, поки ще сидиш на чистому повітрі. Ну, розповідай!

Ілієв знову підвів на мене очі, виповнені страхом:

— Боюсь я!

Я зітхнув й розвів руками:

— Отакої! Кого ти боїшся, чоловіче? Мене? Нас? Влади?

— Танева боюсь, — пробурмотів Ілієв, озираючись.

— І ще озирається… — зауважив я. — Чи, бува, хто не чигає на тебе в кущах? Ех, ти! Є, значить, люди, для яких і двадцяти років не досить, аби зрозуміти нарешті, що вони здобули свободу і їм нічого більше не загрожує.

Ілієв начебто заспокоївся, але все ще озирався неспокійно.

— Чи ти сповна розуму? — спитав я. — З одного боку — ми, держава, твоя держава, а з другого — покидьок Танев… І ти боїшся того покидька!

— Він не один… — пояснив Ілієв. — Весь час казав мені про