Читати книгу - "Людина повертається з минулого"

— Пробач, — збагнув приятель і зник на кухні, залишивши мене на самоті з моїми думками.

А втім, не зовсім на самоті, бо цієї миті у мене над головою гримнув оркестр. Я взагалі не великий прихильник чардаша, а чардаш на порожній шлунок, — це вже зовсім нестерпно. Добре, що я виявив завбачливість і замовив печеню. Отже, музика натщесерце лунатиме недовго.

З'ївши печеню, замовив коньяк.

— Як — коньяк? Без кави? — здивувався мій приятель.

— Ну, раз треба, давай і каву, — відступив я.

Пити коньяк з кавою, як на мене, це просто заплатити за нього зайві гроші. Одначе мій приятель кельнер і краще розуміється на цьому. Але в той час я думав про інше. В Ілієва сильно пахло бузком. А от у Андрєєва нічого подібного не відчувалося. Але при тому відразливому смороді скипидару ніжний весняний аромат навряд чи втримається. Взагалі мене задушить це розслідування з пахощами — мастики, бузку, скипидару.

Я випив коньяк і попросив рахунок, покірно вислухавши розповідь про завершення матчу.

— Отже, побили нас, — пробурмотів співчутливо, хоч особисто, коли хочете, не віддаю переваги жодній команді. Команда… Дуже вона мені потрібна, якщо мені так і не пощастило стати воротарем світового класу.

— Побили, — сумно мовив приятель. — На один гол.

— Приготуй мені рахунок, — нагадав я. — І не вписуй оркестр. Я не танцюю.

Я заплатив, буркнув йому на втіху якесь невиразне «відплатимо з лишком» і вийшов.

Ніч. Софійська ніч. Біле неонове світло падає на безлюдний асфальт. Сяють вітрини магазинів. Шкіряні пальта. Жіноча білизна. Кришталеві сервізи й сувеніри. Саме тут колись, на початку своєї кар'єри, я перекинувся з мотоциклом. Вулиці після бомбардування були майже не розчищені. Приміщення магазинів зяяли, мов чорні, закіптюжені провалля. Подекуди приватники встигли скласти з трісок і скла якусь подобизну вітрин, аби мати змогу продавати бакелитові ґудзики й гумки. В повітрі все ще стояв гидотний сморід згарища.

А тепер — асфальтовані вулиці, неон і освітлені вітрини. Саме повз них і простує ваш відданий слуга, думаючи про минуле й сучасне міста. «Мого міста», — як полюбляють висловлюватися деякі поети. Чому твого, скажімо, а не мого? Тільки тому, що ти оспівав його світлими чистим? Моє шануваннячко. Адже і я належу до тих, хто вболіває за його чистоту. Добре, що я не дуже честолюбний. Професія в нас така, не переносимо похвальби. Ходимо в затінку. Скраю вулиці. У нічній тиші.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

І настав вечір, і настав ранок, день четвертий — як сказано в святому письмі.

Цей четвертий день, як і годиться для гарного понеділка, я почав у службовому кабінеті. Годі вештатися по гостях. Не завадить трохи й пописати. Інакше дехто з моїх колег може мене на кпини взяти. Навіть нічого дивного не буде, коли почнуть звати мене інкасатором, а не інспектором. Хоч я не певен, що це примусить мене змінити свої звички. Спілкуйся з людьми у звичній для них обстановці — такий» у мене девіз, або, як кажуть журналісти, мій особистий почерк. Звичайна обстановка, це не тільки нагромадження меблів, але й своєрідне персональне досьє. Вмій тільки його прочитати. І потім, звична обстановка іноді пропахчена бузковими парфумами.

Та зараз мою увагу поглинула канцелярська робота. Перевірка карток, документів, досліджень, експертиз, довідки по телефону, взагалі безліч бюрократичних справ. Не пам'ятаю, чи казав я вам, але в нашій роботі нема нічого спільного з крилатою романтикою заокеанських криміналістів. Там люди працюють із розмахом: інспектор кидається у вир злочинного світу, розбиває кулаком носи й щелепи, буває сам потовчений, як варена картопля, стріляє на всі боки з «люгера», дістає смертельні поранення, що не заважає йому кінець кінцем впіймати всіх убивць і передати їх своєму шефові, а у того вже заздалегідь готове розпорядження про підвищення інспектора по службі. Хіба ж у нас буває таке? Замість двобоїв, пострілів і героїзму — канцелярщина.

Добре, що канцелярщина забрала в мене, по суті, не більше двох годин. Тільки встиг розібратися де в чому, як прийшов лейтенант:

— Вас викликає шеф.

«І цього разу не матиму троянд, — подумав я. — Сподіватимусь хоч на цигарку».

Мої сподівання були не безпідставні. Шеф запропонував мені крісло біля письмового столу. Потім, після короткого вагання, рукою вказав на дерев'яну коробку. Я закурив.

— Ну, що нового?

Новини, як правило, він знає завжди. Але по тому, з якою цікавістю він слухав, було видно, що цього разу йому нічого невідомо. Я, звісно, не зловживав викликаним інтересом і намагався бути лаконічним.

— Взагалі поки що добре, як сказав отой, що стрибнув з Ейфелевої башти без парашута, — закінчив я скромно.

Шеф пустив повз вуха мою репліку. Підвівся і трохи походив по кабінету, очевидно аналізуючи мої досьогоднішні дії.

— Отого Андрєєва варто провчити, — зауважив полковник, зупинившись переді мною.

— Цілком справедливо. Однак він не мав злочинних намірів…

— Гаразд, гаразд. Я знаю, що ти почнеш його захищати.

— І не збираюсь його захищати, — заперечив я, хоч на думці мав інше. — Просто вийшло так, що Андрєєв, власне, допоміг нам, бо мимоволі став принадою…

— Але якби він оддав богові душу, відповідали б ми.

Проти цього я нічого не міг заперечити і зосередив увагу на цигарці. Шеф замовк. «Кажи спасибі, Андрєєв. Пощастило тобі, друже», — подумав я, бо досить добре знав шефа.

— Ну, а далі? — запитав полковник, знову сівши за письмовий стіл.

Я нашвидку виклав йому свій план. Шеф слухав, іноді робив зауваження. Потім підвівся. Знак, що я повинен іти.

— Завтра знову доповіси, — попередив він. — Ти, Антонов, загалом непоганий працівник, але іноді надто полюбляєш своєрідні методи. Хоч загалом працівник непоганий.

Я киваю на прощання й виходжу. Коли такий шеф, як мій, каже, що ти непоганий працівник, це майже рівнозначно врученню ордена. Та я вже говорив, що не честолюбний.

Телефон у моєму кабінеті настирливо дзвонить. Я стрибаю, як лев, і хапаю трубку. Як і слід було чекати, дзвонить мій давній приятель, судовий лікар.

— А, старче!.. Ну, що може запропонувати нам Паганіні аутопсії?.. Надто бідний у тебе репертуар… «Фанодорм», так?.. Концентрований розчин, кажеш… Достатній для нас обох… Мерсі, не маю потреби. Вживай його сам.

І поклав трубку, аби Паганіні не міг відповісти. За мить телефон задзвонив знову.

— Так… Антонов, так… Ага, довідка. Ну?.. Тричі? Коли точно, в який день і о котрій годині?.. Гаразд, дякую.

Кладу трубку, виймаю нотатник і дещо записую. Такі справи, значить. Гм…

У двері постукали. Ввійшов лейтенант і поклав