Читати книгу - "Одиниця з обманом"

– Завтра вдосвіта на поле. Картоплю копати. Усі! Без винятку! До одного! І старі, і малі, і немічні. Картоплю з землі можуть вибирати й ті, хто ще або вже не ходить. Гуляти на май усім селом могли... Сам обійду всі двори. Як побачу кого в селі — запорю!

І от, ледь почало сіріти, потяглися всі на поле — наче погорільці... Хто дітей малих на руках ніс, хто, на костури спираючись, шкандибав... А тітка Мокрина тягла на візочку свого батька паралізованого...

Потім староста походжав по полю між згорбленими людьми, між замурзаними дітлахами, що бабралися в землі, визбируючи картоплю,— високий, ситий і, незважаючи на роки, міцний, як той дуб,— походжав спроквола, раз у раз цвьохкаючи нагаєм. І коли пустотлива Гафійка Жук — вона потім загинула в Німеччині — жартома кинула в когось із хлопців грудкою землі, він мовчки оперезав її нагаєм по спині.

Так почалася неволя.

Це було наче сон, наче марення якесь жахне.

Ще вчора нашим життям була школа, уроки, оцінки, піонерські справи... А про панів, про їхню жорстокість, свавілля, про неволю ми тільки читали в книжках — воно було далеке, чуже, історичне. Малюнок у читанці, де пан б'є нагаєм хлопчика-кріпака, сприймався так само, як і малюнок, де були зображені скіфи або німецькі пси-рицарі в латах.

І раптом усе стало навпаки. З ранку до вечора ми працювали в полі, знемагаючи від утоми й безсилля, а над нами походжав пан з нагаєм і міг щохвилини вдарити, одшмагати, навіть убити. А школа, уроки, піонерські справи — все стало далеким, наче мрія.

Здавалося, кінця не буде тій панщині. Врожай у сорок першому був на диво багатий. Усього вродило — і в полі, і в городі, і в садах. А збирати — нема кому. Ото й мордував нас, малих і старих, «пан староста», як сам хотів. Перед окупантами вислужувався. По шістнадцять-вісімнадцять годин примушував працювати. Уранці встаєш — рукою-ногою ворухнути несила. До самісіньких морозів під Гурмазиним нагаєм горба гнули. Свою картоплю з мерзлої землі, як з каменю, виколупували...

Першого дня, як можна було відпочити, я не вставав до обіду. Не думав, що така насолода, така втіха — просто лежати не рухаючись. Не хотілося ні їсти, ні пити — тільки лежати. Здавалося, нема в тебе рук, ніг, немає взагалі тіла, сама душа лежить і дихає...

По обіді в шибку постукала Галя Шамрай.

– Володько, мерщій! Дід Гурмаза кличе. Сказав, щоб з книжками, з підручниками, з усім майном учнівським. Мабуть, школу відкриватиме!

Я підхопився як ошпарений — та невже! Невже знову школа, уроки, людське життя!

Похапцем зібрав у портфелик усе своє добро: зошити, підручники, пенал, альбом для малювання, новісінький, ще не початий. Шапку на голову —і де й поділася знемога, біль у всьому тілі — гайда з хати.

Дід Гурмаза жив тепер у колишній сільраді.

Він сидів на ґанку в клейончатому перукарському кріслі з підголовником. Крісло перенесли сюди за його наказом ще у перші дні окупації. Сидів так велично, наче не в перукарському кріслі, а на царському троні. Презирливо обдивився він строкатий різноростий наш гурт з портфеликами в руках (Федько Яременко ще й глобуса приніс) і глузливо посміхнувся:

– Що, ленінці, скучили за наукою? Га?

– Ага! — вихопилося у Ванька Ринди. Він і на уроках завжди перший вискакував, руку тяг.

– Що ж — буде вам наука! Ану витрушуй свої торби! Вивалюйте той непотріб на землю. Бистренько!

Ми розгублено перезирались і мовчали.

– Та що ви, діду...— заїкнувся було Петрусь Нестеренків.

Але Гурмаза підвищив голос:

– Ану, кому сказано! Бистренько!

Марійка Гайчукова не витримала, розстебнула, нахилила портфеля, і посипалися на землю зошити... Ляпнув альбом для малювання...

Дзенькнула й покотилася під ґанок чорнильниця-невиливайка.

Аж тут Галя Шамрай скрикнула тихенько:

– Не буду я! Не буду!

І, обхопивши портфелик руками, притисла до грудей.

– Га? Що?

Дід Гурмаза по-молодечому спритно скочив з ґанку, схопив її за волосся і підняв над землею.

– А-а-а-а-а!..

Мені аж заболіло на тім’ї, наче то він мене... Опустивши Галю, він вихопив з її рук портфель і трусонув на землю.

– Я вас, як комах, передавлю, коли будете огинатись! Ану! Ану!

Він вихоплював у нас з рук портфелі і витрушував з них книжки.

Скоро все наше учнівське добро чималенькою купою лежало на землі перед ґанком.

Гурмаза клацнув запальничкою (подарунком німця), нахилився і підпалив зошит, що лежав скраю. Закурився синій димок, і вогник поповз по сторінці, залишаючи чорний слід попелу, і, розгоряючись, застрибало по книжках полум'я. Збившися в тісний гурт, ми заціпеніло дивилися на те вогнище.

Горіли «Букварі», «Читанки», «Задачники». Горіли «Географія», «Ботаніка», «Історія». Горіли щоденники, фізкультура, співи, батьківські збори, педнаради — всеньке шкільне життя. Горіло наше дитинство...

– Я з вас більшовицький дух виб'ю, гуртові діти! Дощенту випалю,— хрипів Гурмаза.— Ви в мене забудете, що таке «будь готов!» — «завжди готов!». Ану беріться за руки та в танець довкола вогнища! Ану!

Ошелешені, ми мовчки перезирались і ще тісніше тулились одне до одного. Тоді він вихопив нагая і ну шмагати нас по чім бачив. Ми кинулися врозтіч.

– Куди? Назад! Уб'ю!

Та хіба зупиниш? Страх позаганяв нас додому, по закутках, кого куди — на горища, під піч, у льох...

Матері, дізнавшись, у чім річ, кинулися до Гурмази, впали йому в ноги.

– Пане старосто! Не чіпайте дітей! Змилуйтеся! Та Гурмаза й на них криком:

– Усі ви комуністи! Знаю я вас! Усі за совєтів! І вилупків своїх понаучували! А тепер новий порядок! Не совєти — я тепер влада! І я їх перевчу! Я з них совєцьке витравлю! А будете огинатись — усе село знищу. Скажу німцям, що партизани,— дощенту спалять...

...Наступного дня він знову скликав нас. На цей раз не кричав, не лаявся, навіть нагая з-за халяви не виймав. Сказав тихо:

– Як не будете мене слухатись, я не вас, матерів ваших каратиму. В концтабори пошлю або в Германію. От!

І це вплинуло на нас найдужче. Виходу не було. Хто ж допустить, щоб через нього мати рідна постраждала? І тепер, повертаючись додому пкля Гурмазиної «науки», кожен бадьоренько казав, коли мати питала:

– Та нічого, мамо, нічого. Нічого страшного. Маршируємо, співаємо та й усе. Цікаво навіть...

А в самого наче гострий ніж у серці повертався.

Він був природжений кат. Ще відтоді, як накивав п'ятами з розбитої махновської банди, він, мабуть, усе