Читати книгу - "Одиниця з обманом"

Отже, слухайте...

Оповідання Захарченка

...Був тисяча дев'ятсот сорок третій рік. Другий рік страшної німецької неволі. Окупації.

Село наше, і до війни невелике, майже зовсім обезлюдніло. Чоловіки на фронті. Дехто, правда, прибіг був з-під Києва, в оточення попавши, та й одсапа-тись не встиг — німці до концтаборів попідбирали.

Молодь — у Німеччину погнали. Спершу ніби добровільно закликали. Плакати по селу розклеювали:

«їдьте до Великої Німеччини!» А тоді, не знайшовши дурнів, зігнали всю молодь у гурт і на станцію, за п'ятнадцять кілометрів, там у теплушки заґратовані і — ту-ту! — до фатерлянду.

Лишилися в селі самі діди, та баби, та дітлахів жменька. Найстаршому серед нас, Федькові Яременку, дванадцятий минав. Я та Галя Шамрай на півроку від нього менші були. За нами — дев'ятилітні Ванько Ринда, Петрусь Нестеренків та Марійка Гайчукова. А там сама дрібнота дошкільняча пішла.

Голе було село й наче мертве. Навіть німці його обминали. Все, що можна було забрати,— забрали, а потім ми їх рідко коли й бачили. Тільки чули, як десь далеко гуркочуть машинами по шосе кілометрів за три від нас.

Увесь жах окупації втілювався для нас в особі «пана старости» — діда Гурмази.

І зараз, як згадаю його кремезну постать, довгі руки з чіпкими, павучими пальцями, баб'яче, безбороде й безвусе обличчя в дрібних зморшках, а особливо його холодні, пронизливі очі,— по спині мороз ходить.

Страшна то була людина — дід Гурмаза. Кажуть, він з'явився в нашому селі десь одразу після громадянської війни. Ніхто не знав, звідки він родом,— мовчазний був, відлюдкуватий, похмурий завжди. Оселився край села під лісом і жив самотньо: ні дружини, ні дітей, ні родичів.

От тільки одного разу...

Напередодні війни головою колгоспу став у нас Василь Семенович Гурарій, дуже симпатичний, веселий і енергійний дядько. Де б він не з'явився — наче сонце сходило: всі усміхаються, жартують. Любив Гурарій, щоб весело було. Казав: «Хто не вміє весело відпочивати, той і працює сумно». Це завдяки Василю Семеновичу з'явився в нашому клубі патефон — дивина на той час у селі. І щовечора вже не польку під троїсті музики, а фокстрот під «Броня крепка и танки наши бьістрьі» витанцьовувала молодь.

А Перше травня!.. Яке свято влаштував у сорок першому, вважайте, перед самісінькою війною, Василь Семенович Гурарій! То був найщасливіший день мого дитинства. Ви ж знаєте, як любить дітлашня свята. А тут ще таке свято!

Спочатку була демонстрація. Ніколи в нашому селі не було демонстрації. І от... Майдан коло сільради. На оббитому червоною китайкою ґанку сільради, як на трибуні, стоїть наш сільський уряд: голова сільради, сам Василь Семенович, члени правління і герой громадянської війни сліпий дід Карпо. А повз них іде святкова колона.

Відкрили демонстрацію піонери — з барабаном, під червоним прапором. Першими йшли я і Галя Шамрай. Нас тільки-тільки прийняли у квітні, на день народження Леніна. Я йшов, і мені здавалося, що серце моє од гордості, од радості й щастя вискочить зараз із грудей і покотиться-покотиться поперед мене.

Ой гарно ж як було!

А тоді було частування. В колгоспному саду, під квітучими абрикосами, стояли довгі-довгі столи, і все село наше (так розпорядився Василь Семенович), все-все сиділо за цими столами, випивало й закушувало. І дід Гурмаза сидів теж. Сам Василь Семенович пішов і привів його. «Всі — то всі!»

Такого свята не знало ще наше село. А вже танців, пісень, сміху було! Цвіт з дерев облітав од пісень і реготу.

Ми, пацани, то біля Василя Семеновича товклися, сміючись з його жартів, то біля молоді пісень підспівували, то біля діда Карпа слухали розповіді про громадянську війну, про бої з махновцями та петлюрівцями.

І от якось трапився нам серед тої веремії дід Гурмаза. Він сидів під деревом на землі, незвично збуджений, червоний від чарки, і сам собі співав: «Посія-ала огірочки...»

І через ту надзвичайно святкову піднесеність, через те, що навкруги буяла така радість, співи та сміх, і дід Гурмаза здався нам звичайною собі людиною.

Тож Федько Яременко несподівано спитав:

– Діду, а ви теж Махна й Петлюру громили, ге? Дід Гурмаза звів брови й весело реготнув:

– Я?.. Громив! Аякже! Будь-будь! Я такий!.. Ге-ге!

– Розкажіть.

– А що?.. Пам'ятаю, вскочили ми в хутір на конях. Підлітаю я до одного більшовичка, миршавенький такий, в окулярах... Як змахну шаблею, я-ак рубону... Навпіл! І не кавкнув навіть... ге-ге!..

Ми перезирнулись отетеріло.

– Та ж ви, діду, за червоних, за більшовиків билися, а ви кажете...— пискнула Галя.

Дід Гурмаза скис — аж перекособочило його. І голос одразу якийсь хриплий став.

– Ага... Атож... За красних! Аякже!.. Я ж і кажу... А ви що думали, дурненькі... Махновця розрубав...

Ворога революції... Ге-ге! — Далі писклявіше:— Ге-ге.— І вже зовсім тоненько:— Ге-ге-ге!

І обличчя в нього стало, мов у китайця: самі щілини замість очей. І посмішка підлеслива, запобіглива — аж гидко.

Тут саме нас Василь Семенович погукав — стрельнуло йому затіяти спільну гру дорослих та дітей у квача. І побігли ми, і закрутилося все, і забули ми думати про діда. Стільки гарних радісних спогадів було про ті свята, що про діда й не згадували.

А за півтора місяця й війна...

Тільки як прийшли німці і призначили Гурмазу старостою, і він при всіх на майдані поцілував у руку товстенького німецького офіцерчика, а потім навідліг ударив тітку Мокрину по обличчю, бо не стрималася вона й хихикнула,— тільки тоді пригадали ми отой дідів спогад про громадянську війну. І дійшло до нас, ким був насправді дід Гурмаза, за кого він воював У громадянську. Пізнувато дійшло.

Вони стояли на тому самому сільрадівському ґанку, де зовсім недавно приймав парад Василь Семенович (ще нитки червоні на гвіздочках від китайки тієї лишилися). Я дивився на діда Гурмазу, на товстенького пихатого німчика, на двох інших, бридких і грубезних солдатів з автоматами на грудях,— дивився і ніяк не міг збагнути, що ж це діється в світі.

– Весь цивільний влада тепер у староста пан Гурмаза,— говорив німчик, плямкаючи губами.

– Дід Гурмаза — пан! Хе! — хихикнув мені над вухом Федько Яременко.

– Хе! — хихотнув у відповідь я.

Але зовсім то було не «хе». Тітка Мокрина перша в цьому переконалася. А незабаром і всі ми.