Читати книгу - "Страх та відраза у Лас-Вегасі. Несамовита поїздка в серце Американської Мрії"

«Думаєш вона доїде?» Він кивнув. «Той чувак сказав, що доплатить п’ять баксів, які я дав йому, водієві, щоб той усе проконтролював. Я сказав йому, що маю невідкладні справи і буду в готелі за годину – і якщо її там не буде, я повернусь і виріжу йому легені.»

«Це добре,» сказав я. «В цьому місті не можна довіряти нікому.» Він зашкірився. «Як твій адвокат, раджу тобі зізнатись, куди ти поклав клятий мескалін.» Я зупинив тачку. Сумка з запасами була в багажнику. Він дістав звідти дві таблетки і ми з’їли по одній. Сонце вже сідало за північною межею міста. Гарна мелодія у виконанні Крістофферсона лилася з приймача. Ми повернули назад у напрямку міста в обіймах теплих сутінків, розслабившись на червоних шкіряних сидіннях нашого електричного білого Coupe de Ville.

«Думаю, нам варто розслабитись сьогодні,» сказав я, поки ми проїжджали біля «Тропікани».

«Добре,» відповів він. «Давай знайдемо гарний ресторан морської їжі й замовимо червону нерку. Надзвичайно хочеться нерки.» Я погодився. «Але спершу заїдемо до готелю і наведемо порядок. Може швиденько скупнемось і вип’ємо рому.» Він кивнув, відкинувся на спинку крісла і задивився на небо. Ніч повільно спускалася на землю.

4. Жодної жалості до дегенератів… Роздуми про Наркомана-маньяка

Ми проїхали через парковку «Фламінго» і крізь лабіринт дістались нашого крила. Жодних проблем з паркувальним місцем, жодних ексцесів у ліфті, а в номері панувала тиша, коли ми зайшли: вишукана напівтемрява кімнати, вікна з виходом на галявину і на басейн.

Єдиним рухомим об’єктом у кімнаті була червона лампочка автовідповідача. «Напевно з обслуги номерів,» сказав я. «Я замовив трохи бухла й льоду. Думаю, вони приходили, поки нас не було.»

Мій адвокат знизав плечима. «В нас і так цього вдосталь,» сказав він. «Але можна й більше. Хай йому грець, подзвони їм і скажи хай приносять.» Я підняв слухавку і набрав портьє. «Ви лишали мені повідомлення?» запитав я. «В мене тут лампочка блимає.» Він деякий час шурхотів паперами. «А, так,» відповів нарешті він. «Пан Дюк? Так, для вас є два повідомлення. Перше: “Ласкаво просимо до Лас-Вегасу, від Національної Асоціації Окружних Прокурорів”.» «Чудово,» сказав я.

«І друге,» продовжував він, «”Передзвоніть Люсі у «Американу», кімната номер 1000.”» «Що?» Він повторив повідомлення. Не було жодної помилки.

«Твою наліво!» вирвалося в мене.

«Перепрошую?» сказав клерк.

Я поклав слухавку.

* * *

Мій адвокат блював у ванній. Я вийшов на балкон і подивився на басейн, на цю величезну посудину у формі нирки, що віддхеркалювала сонячне проміння прямо у вікно нашого номеру. Я почувався Отелло. Я перебував у місті всього кілька годин, а вже заклав основу для класичної трагедії. Герой був приречений; він щойно посіяв зерна власного падіння.

Але хто ж був героєм цієї збоченої драми? Я відвернувся від басейну і поглянув на свого адвоката, який виходив з ванної, витираючи рот рушником. В нього був скляний погляд. «Цей триклятий мескалін,» промимрив він. «Якого хера вони не можуть розвести його хоч трішки? Перемішати з антрацитами чи ще з чимось?»

«Отелло використовував Драмамін,» сказав я.

Він кивнув, вішаючи рушник на шию і вмикаючи телевізор. «Так, я чув про такий засіб. Той твій Товстун Арбакл використовував оливкову олію.»

«Дзвонила Люсі,» сказав я.

«Що?» він аж зігнувся – немов тварина перед дулом пістолета. «Мені щойно передали її повідомлення. Вона в «Американі», кімната номер 1000… і вона просила нас передзвонити.» Він вирячився на мене… раптово задзвонив телефон.

Я не мав іншого виходу, як відповісти. Не було сенсу ховатися. Вона нас знайшла і нічого не вдієш.

«Алло,» сказав я.

Це знову був портьє.

«Пане Дюк?»

«Так.»

«Здрастуйте, пане Дюк. Перепрошую, що знову турбую вас… але я вирішив, що варто подзвонити ще раз, я просто подумав…»

«Що?» Я відчував як пастка закривається. Цей підар підозрював мене. Що та ненормальна сука нагородила йому? Я намагався залишатися спокійним.

«Ми дивимось йобані новини!» Закричав я. «Якого хуя ви мене відволікаєте?» Тиша.

«Чого вам треба? Де в біса лід, який я замовляв? Де бухло? Тут іде війна, мужик! Тут вбивають людей!»

«Де вбивають?» Прошепотів він.

«У В’єтнамі.» Заверещав я. «По телевізору, хай йому холера!»

«А… так… звісно…» сказав він. «Ця жахлива війна. І коли вона нарешті скінчиться?»

«Скажіть мені,» тихо мовив я. «Що ви хотіли?»

«Звісно,» відповів він, повертаючись до свого звичайного тону портьє. «Мені подумалось, що я повинен повідомити вас… так як ви тут на Поліцейському з’їзді… що та жінка, котра залишила вам повідомлення, була чимось стурбована.» Він замовк, але я нічого не відповів.

«Я подумав, вам варто це знати,» нарешті сказав він.

«Що ви їй відповіли?» Запитав я.

«Нічого. Взагалі нічого, пане Дюк. Я тільки прийняв повідомлення.» Він спинився.

«Але з нею було не просто говорити. Вона була… ну… дуже знервованою. Здається вона плакала.»

«Плакала?» Мене раптово замкнуло. Мій мозок відмовлявся думати. Наркотик подіяв. «А чому вона плакала?»

«Ну… ем… вона не сказала, пане Дюк. Але знаючи вашу професію, я подумав…»

«Я знаю,» швидко відповів я. «Слухайте, вам варто бути дуже ввічливим, якщо вона подзвонить знову. Вона під спостереженням. Ми давно за нею стежимо.» Я відчув надзвичайну легкість у голові; слова полилися самі: «Вона, звісно ж, абсолютно безпечна… з нею не має бути жодних проблем… вона просто була під дією опіатів, все в межах експерименту, але я гадаю, нам знадобиться ваша допомога, поки ця дія триває.»

«Що ж… звісно,» відповів він. «Ми завжди готові до співпраці з поліцією… тільки якщо не виникне ніяких проблем… я маю на увазі для нас.»

«Не переймайтесь,» сказав я. «Ви під нашим захистом. Просто поводьтеся з цією жінкою, так як ви б поводились будь з ким, хто в біді.»

«Що?» Він почав запинатися. «А… звісно ж, звісно, я розумію, що ви маєте на увазі… так… тобто ви берете всю відповідальність на себе?»

«Звичайно,» сказав я. «А зараз я маю повернутись до новин.»

«Дякую,» пробелькотів він.

«Пришліть мені лід,» сказав я і повісив трубку.

Мій адвокат дивився телевізор і задоволено посміхався. «Молодець,» сказав він. «Тепер вони