Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

назвою підкреслює його пророчу значущість у творчості Шевченка, як любовний заповіт єдиному національному роду на всі часи. Дискурс насильства і помсти, до якого звертається С. Павличко, витлумачується через спрощення Шевченкового динамічного пошуку мужності, який символічно розпочинається «Гайдамаками» через відображення народного несвідомого бунту «банди братів-боговбивців», але зведення психосемантики «Гайдамаків» до злоякісного садизму, в якому смертоносні тенденції переважають лібідозні, не відповідає психологічній істині.

Психологічну символізацію українського злоякісного садизму розгорнув М. Гоголь у повісті «Страшна помста» (1842), що виходить в одному часі з «Гайдамаками» Т. Шевченка. Основою національного злоякісного садизму в ній постає заздрість, яка загострює руйнівний, смертоносний, загрозливий для національного світу інстинкт і формує комплекс братовбивства як психологічну основу українського механізму самознищення. Повість відсилає до старозавітньої історії про Каїна та Авеля. Вбивство Авеля Каїном, як відомо, не приводить до знищення роду Каїна, оскільки Авель своєю праведністю заступає рід Каїна перед Богом. Натомість безбожний Авель (Іван) у психодослідженні Гоголя виявляється багатократно помноженим Каїном (Петром), тому, обираючи страшну помсту для свого брата-злочинця, він тотально знищує національний рід. Мстиве бажання Івана: «Зроби ж, Боже, так, щоби всі його нащадки не мали щастя на землі! Щоб останній в роду був таким лиходієм, якого ще не було на світі!»[251] веде до народження імперського суб’єкта. На основі такого породження варто говорити «про помсту історії, певне прокляття, яке лежить на Україні та її історії, на українській людині, на українській родині»[252]. Невипадково в рукописі до «Страшної помсти» є така передмова Гоголя: «Це сталося у нас за Дніпром. Страшна річ! На тринадцятому році життя я чув це від матері, і я не вмію сказати вам, але мені все здається, що з того часу спала з мого серця частина радощів»[253].

Осмисленням національного порушення символічного закону переймалися Панас Мирний у романі «Хіба ревуть воли, як ясла повні» через образ Чіпки Вареника, О. Стороженко у повісті «Марко Проклятий» через архетипний образ українського злочинця, М. Костомаров у повісті «Кудеяр», М. Старицький у романі «Розбійник Кармелюк» та інші. У нашому часі О. Ульяненко у романі «Дофін Сатани» перверсивно вивершить злоякісний садистський цикл у психоісторії української літератури з погляду імперської психології. Панас Мирний, опрацьовуючи реальний прототип Чіпки, прагнув насамперед збагнути, як такий «зарізяка» міг з’явитися у здавалося миролюбній селянській родині українського народу. Цю з’яву він пов’язав з несвідомим могутнім інстинктом, що активізується на тлі безбожної боротьби за виживання у соціальній імперській структурі як тотального маскулінного пригнічення: «А тут устає таке питання: не я задавлю, мене задавлять!.. І кидається чоловік, як звірина, на все, купається у крові людській і знаходить в тім свою втіху, пораду для свого серця. Коли що кохає, то кохає усією силою своєї мочі, а що зненавидить — як вітер змете з свого шляху й дивує людей своїми божевільними вчинками»[254]. Тобто маємо вказівку на яскраво виражений одержимий садизм, що формується як психічна реакція на колоніальне пригнічення. «Марко Проклятий» О. Стороженка, як зазначила С. Павличко, був «надзвичайно жорстоким твором», де відрізані голови, сцени вбивства і знущання автор намагався «показати якомога натуральніше»[255]. І Чіпку Вареника, і Марка Проклятого можна назвати українськими серійними вбивцями, що так чи інакше виявляють неусвідомлену в психоісторії тіньову сторону національного маргінала — злоякісно-садистського характеру, який зачинає імперського суб’єкта.

Однак материнсько-батьківський код українського романтизму потрібно відчитувати не у гайдамацькому некерованому, стихійному, тотально злочинному садизмі «банди братів», який виразив тіньову сторону народного несвідомого у соціальній колоніальній ситуації, а в пристрасному богошуканні Т. Шевченка, що всупереч несвідомій помсті активізує лібідозні імпульси, створюючи піднесений портрет живої «в святих своїх речах» національної синівської душі. «Душа поетова святая, / Жива в святих своїх речах, / І ми, читая, оживаєм / І чуєм Бога в небесах», — саме ці Шевченкові слова повинні символізувати результативність українського поетичного романтизму, що любовно пов’язує сина з матір’ю і з Богом-отцем.

Водночас не можна ігнорувати існування у психоісторії української літератури імперської «психічної інфекції» злоякісного садизму, яку невипадково вербалізували у своєму часі Т. Шевченко і М. Гоголь як своєрідну проекцію національного братовбивства. Внаслідок її дії українська психоісторія потрапляє у тінь російської з активізованим у ній провідним садомазохістським психотипом: російсько-імперське Над-Я має яскраво виражену амбівалентну природу, тобто постає з подвійною психосемантикою — психосемантикою боговбивства і боголюбства, що не дає змоги сформуватися стійкій моральній інстанції. Саме про цю небезпечну тінь духовно-психологічної неволі роздумує Т. Шевченко у містерії «Великий льох» (1845), яка є «силовою точкою» депресивної позиції.

Пророцтво «Великого льоху» як деконструкція імперського християнства

«Великий льох» написано як пророчу містерію. Пророцтво, з погляду психоаналізу, означає текст, в якому активізується голос несвідомого, проникає у свідомість, породжуючи значущу символізацію. Епіграфом до містерії Шевченка взяті слова з Біблії: «Положилъ еси насъ [поношеніе] сосъдомъ нашымъ, подражненіе и поруганіе сущымъ окрестъ насъ. Положилъ еси насъ въ притчу во языцъхъ, покиваныю главы въ людехъ»[256]. Епіграф підказує основну психосемантику містерії — віддання в російську неволю українського суб’єкта, що аналогічне відданню національної душі дияволу. Перші три символічні образи містерії втілюють собою три українські душі, які неприкаяно блудять по світу, не пробачені Богом за скоєні гріхи. Початкові вірші поеми постають через мовлення душ, які сповідаються у своєму найстрашнішому злочині. Перша зізнається у своєму гріху перед родиною: «Дивлюсь — гетьман з старшиною. / Я води набрала / Та вповні шлях і перейшла; / А того й не знала, / Що він їхав в Переяслав / Москві присягати!.. / І вже ледви я, наледви / Донесла до хати / Оту воду… Чом я з нею / Відер не побила! / Батька, матір, себе, брата, / Собак отруїла / Тію клятою водою! / От за що караюсь, / От за що мене, сестрички, і в Рай не пускають»[257]. У цих словах прочитується символічне отруєння роду, пов’язане з імперською «психічною інфекцією», яку приносить в Україну Богдан Хмельницький. Гріх другої української душі у містерії нарощує ту саму семантику і полягає в тому, що дівчина «цареві московському / Коня напоїла / В Батурині, як він їхав / В Москву із Полтави»[258]. Інфантильна пам’ять (дівчина тоді була недолітком) викидає страшну згадку про кровавий Батурин: «Як Батурин славний / Москва вночі запалила, / Чечеля убила, / І малого, і старого / В Сейму потопила. / Я меж трупами валялась / У самих палатах / Мазепиних… / Коло мене / І сестра, і мати / Зарізані, обнявшися, / Зо мною лежали; / І