Читати книгу - "Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури"

Садистський імпульс виникає як форма психічного захисту від органічного потягу у світ смерті: руйнівний інстинкт смерті нехтує інстинктом і тілом, тому садистський імпульс спрямовує мазохістський порив назовні, поєднуючись із сексуальним потягом (лібідо). Так потяг до смерті стає джерелом життя. «Лібідо в переважній більшості живих істот потрапляє на панівний у них потяг до смерті і потяг до деструкції, — писав Фройд. — Його завданням є зробити цей деструктивний потяг безпечним…. спрямувавши… його проти об’єктів зовнішнього світу. Тоді він називатиметься інстинктом руйнування, інстинктом володіння, волею до влади. Частина цього потягу служитиме сексуальній функції, де він має виконати важливу роль. Це є, власне кажучи, садизм»[242]. Отже, первісний садизм, протистоячи мазохістській тілесній автонегації, з психоаналітичного погляду, виконує позитивну функцію, оскільки є своєрідним виходом живого організму зі стану саморуйнування.

Е. Фромм, аналізуючи двозначну сутність садизму, виділив в його психічному змісті «доброякісну агресивність», що має смисл психічного захисту, і «злоякісну агресивність», некрофілічну, перверсивну за своєю природою. Доброякісна агресивність садизму властива українському психотипу, що бореться в імперських умовах за власне існування. Злоякісна агресивність притаманна імперському російському суб’єкту, що прагне не допустити незалежного існування пригнічених народів. Тому некрофілія в імперському світі постає як особливо злоякісна авторитарна батьківська форма. За теорією Фромма, некрофілії притаманні такі установки: на силу, оскільки сила є здатністю перетворити незалежний суб’єкт на мертве тіло; на володіння, а не на буття; на неприродність («некрофіл любить все, що не росте, все, що механічне»[243]); на авторитарний закон і тоталітарний порядок (некрофіла наповнює глибокий страх перед неконтрольованим, невпорядкованим живим життям); на минуле, а не на майбутнє, до якого ставиться з ненавистю тощо. Некрофілія у злоякісній формі «являє собою основоположне орієнтування, вона є саме тією відповіддю на життя, яка перебуває у цілковитому протиріччі з ним; вона є найхворобливішим і найнебезпечнішим серед всіх життєвих орієнтувань, на які здатна людина. Вона є справжньою перверсією»[244]. Некрофільні тенденції проявляються у творчості і снах, сповнених убивствами, кров’ю, мертвими тілами, екскрементами, як, наприклад, у садомазохістській психології сучасного українського письменника О. Ульянова (О. Ульяненка).

Загострення агресивного імпульсу в онтогенезі, за твердженням М. Кляйн, спричиняє втрата дитиною материнських грудей, що формує уяву про «мазохістський» характер об’єкта (неповноцінність материнських грудей, які перестали бути енергетичним джерелом). Агресивність суб’єкта на оральній стадії після відлучення стимулює бажання повернення об’єкта, що обумовлює в імперському філогенезі формування потужної агресивної психологічної поведінки і садистську потребу повернути втрачену матір, оскільки імперія втрачає материнську матрицю, органічний код, як це, очевидно, міг би довести психогенезис Російської імперії. Замість садистського імперського імпульсу в українській романтичній ситуації, що пов’язана з пригадуванням власного коду, активізується депресивний симптом. Основою депресивної тривоги в українському філогенезисі стає страх перед синівським гріхом, що призвів до знищення улюбленого материнського об’єкта. Цей гріх втілює у поетичному пізнанні Т. Шевченка Б. Хмельницький як «поганий син», що запродав матір-Україну, українських синів-християн у російське імперське «ярмо», тому проти ерогенного мазохістського сина Хмельницького розгортається протидія «хорошого» аскетичного сина, спрямована на репарацію материнського об’єкта. Українському мазохізму повертається його духовна якість.

Шевченко формує символічне уявлення про садистський народний синівський психохарактер у поемі «Гайдамаки» (1841), в якій протиставляє несвідомому гайдамацькому синівському садизму духовну батьківську мужність. Варіативність садистського характеру як злоякісного і доброякісного утворює психопарадигму: «злоякісний» садист прагне вернути собі втрачену материзну, тому його дія означає руйнувати, щоб мати, «доброякісний» — прагне вернути себе пошкодженій материзні (вернути достойного сина матері-Україні), щоб спокутувати гріхи. Оскільки потяг до репарації пов’язаний з почуттям провини, а інтенсивне почуття провини формує бажання «відновлювати, оберігати і воскрешати пошкоджений улюблений об’єкт»[245] християнським духовним шляхом, то цій психологіці відповідає те, що Шевченко опозиціонує себе Б. Хмельницькому не лише як «поганому» сину, але і як «поганому» батьку України, що призвів до колоніальної фемінізації мужності. Жіночу ідентифікацію України зауважували усі дослідники, котрі вдавалися до психоаналізу Шевченкової творчості, але зводили її до авторського ерогенного мазохізму[246].

На основі аскетичного мазохізму постає потреба поета відректися від суб’єктивної деструктивності, агресивності, що означає філософську «фемінізацію» мужності. Виявлення потужного джерела страждання в материнському об’єкті спонукає до перенесення несамовитої лібідозності на цей страждаючий об’єкт, що проявляється також через психологію синівської романтичної несвідомої любові як одержимості, якої прагне позбутися Шевченко на шляху пошуку батьківської мужності. Однак при вульгарному аналізі складність психізмів (уявлень) у творчості Шевченка, динаміка пошуку свідомо чи несвідомо спрощується, на основі чого також не відбувається розрізнення садизму «банди братів» як стихійного, тобто заснованого на вітальній несвідомості гайдамацького захисту материнського об’єкта, і піднесеного над ним — духовного, індивідуалізованого, пронизаного світлом батьківської мужності — «лібідозного садизму». Індивідуальна свідомість поета виводить народну анархічно-синівську стихію на вищий виток розвитку, поставивши на її сторожі розумне батьківське Слово.

Найрадикальнішим зразком інфантильного спрощення психосемантики Т. Шевченка є садоавангардистський дискурс О. Бузини «Вурдалак Тарас Шевченко. Інтелектуальний тріллер» (2000). Очевидно, до написання його підштовхнула психологіка досліджень С. Павличко, яку можна простежити на праці «Література як помста: образи жорстокості в епоху романтизму» (1999). Аналізуючи романтичний дискурс у творчості Т. Шевченка, С. Павличко виходила з того, що поема «Гайдамаки» (1839—1841) — «найважливіший твір Шевченка»[247], а її головним компонентом є насильство: «Насильство в Шевченка має різні обличчя і риторику, різні метафори. Воно повсюдне, постійно присутнє і виявляється у певній системі образів, а також кліше, які збереглися в українській літературі дальших часів»[248]. Шевченків «садистський романтизм», на думку С. Павличко, вивершується у «Заповіті»: «Вірш Шевченка, відомий під назвою «Заповіт» (1845), — по суті, другий національний гімн України, — має слова, які знає кожна дитина. В цьому короткому вірші є образ, який у рамках поезії Шевченка можна вважати цілком класичним. Ідеться про образ ворожої крові, власне, ріки крові або кривавої ріки. Тільки після того, як ця ріка ворожої крові потече в «синє море», душа поета заспокоїться і «полине» до Бога молитися»[249]. Далі, аналізуючи дискурс садизму в українській літературі, С. Павличко приходить до висновку, що в українському романтизмі свобода «неможлива без помсти і насильства»[250].

Закономірно, що психосемантика жорстокості і насильства є об’єктом дослідження на сучасному постмодерному порубіжжі, адже саме в дискурсі злоякісного садизму відбувається відступ від генетичного коду української літератури, тобто своєрідна перверсія. Однак психологіка феміністичного дослідження С. Павличко є тенденційно перверсивною: в її тлумаченні «Гайдамаків» із психосемантикою народного гніву ігнорується виокремлена авторська аристократична опозиція, що зрештою сформує посланіє «І мертвим, і живим, і ненарожденним…», яке своєю