Читати книгу - "Робінзон Крузо"

його. Козеня ніде не поділося, — та й де б воно могло подітися з-за огорожі? — але вже ледве дихало з голоду. Я наламав різного гілляччя й кинув козеняті, а коли воно наїлося, накинув йому, як перше, шворку на шию і вивів за огорожу. Голод упокорив козеня, і я міг би навіть не тримати його на мотузці: воно дибало за мною, як пес. Я весь час підгодовував його, і козеня полюбило мене.

З тої пори молода кізочка зробилася ще одною домашньою твариною у моїй оселі і навіть гадки не мала тікати від мене.

Прийшов сезон дощів осіннього рівнодення. Я відзначив 30-го вересня так само суворо, як і минулого року. Це була вже друга річниця мого перебування на острові, а надії на порятунок я мав не більше, ніж того першого дня, коли я сюди потрапив. Цілий день я дякував долі за всі дрібні переваги, які вона послала мені в моїй самотності та без яких становище моє було би зовсім жалюгідним. Я дякував Богові за те, що Він показав мені: на самоті я можу почуватися щасливішим, ніж у доброму товаристві, де мені доступні всі задоволення світу. А ще за те, що Він послав спокій і втіху моїй душі і, сподіваюся, ніколи мене не покине.

Тільки зараз я почав розуміти, що сьогоднішнє моє життя — набагато краще, ніж те жалюгідне існування, яке я вів до кораблетрощі. Моє ставлення до радощів і до туги змінилося, мої бажання стали інакшими, і прагнув я тепер зовсім не того, чого волів іще два роки тому.

Раніше, коли я виходив на полювання чи просто оглядав острів, серце завмирало в грудях, щойно я подумаю про неозорі ліси, гори, пустелі, серед яких опинився, які ув'язнили мене, замкнули океаном краще, ніж замками й запорами, на дикому безлюдному острові, звідки немає порятунку. Іноді я нібито почувався спокійним і врівноваженим, та сама згадка про нещасливе ув'язнення прошивала мене, як блискавка, і я починав заламувати руки і ридати, мов дитя. Часто напади відчаю ставалися під час роботи, я падав на землю і, зітхаючи, просиджував довгі години. Це було навіть гірше, ніж плач, бо сльози та прокльони знесилювали мене, і горе відступало.

Тепер я до всього ставився інакше. Я повірив, що самотою, на безлюдному острові, можу бути щасливішим, ніж деінде в світі. Хотів був навіть подякувати Богу за те, що закинув мене сюди, але сам себе зупинив: «Як можеш ти бути таким лицеміром? Як можеш вдавати, що вдячний за цю самоту, коли всім серцем бажаєш тільки одного — вирватися з острова?» Отож натомість я подякував Богові за те, що відкрив мені очі на моє минуле життя і дав сили покаятися за нерозумні вчинки.

У такому настрої я розпочав третій рік на острові. Не хочу мучити читача таким самим докладним описом третього року, як першого, та загалом і рідко коли мав я вільну хвилину на писанину: свій час я розділив на кілька щоденних занять. По-перше, я обов'язково читав Святе Письмо, іноді навіть тричі на день. По-друге, щодень зранку виходив на полювання години на три, якщо не дощило. По-третє, я мав оббілувати й порубати тушу, а потім зготувати з неї страву. Це зазвичай займало найбільше часу. Крім того, не варто забувати, що опівдні, коли сонце стояло в зеніті, страшна спека не випускала мене надвір. Отож чотири години увечері — то єдиний час, коли я міг попрацювати. Час від часу я міняв місцями роботу й полювання: працював зранку, а виходив у мандри з рушницею після обіду.

Мало того, що часу на роботу залишалося небагато, то ще й сама робота була вельми нелегкою: я не мав потрібних знарядь, не мав навичок, тож на будь-яке діло витрачав часу більше, ніж треба. Наприклад, на те, щоб витесати довгу дошку і змайструвати полицю, я витратив сорок два дні, а на тартаку з того самого дерева зробили б шість дощок за півдня.

По-перше, я хотів широку полицю, тому шукав старе грубе дерево. Щоб його зрубати, мені знадобилося три дні. Ще два дні пішло на те, щоб обчухрати галуззя, отримавши гладку колоду. Потім я довго рубав і різав колоду з двох боків, аби вона стала тоншою і легшою — інакше я просто не міг зрушити її з місця. Далі я тесав один бік, доки він не став рівним і гладким. Перевернувши колоду, я почав тесати з другого боку і нарешті отримав дошку завтовшки три дюйми, рівну та гладеньку. Можете собі уявити, яких зусиль коштувала мені ця робота. Тільки тяжким трудом і терпінням я міг отримати те, що хотів. Я наводжу цей приклад, щоб показати, чому так багато часу я витрачав на різні незначні роботи, — мав я тільки терпіння і дві руки.

Прийшов листопад, а за ним і грудень. Я чекав урожаю ячменю й рису. Ґрунт, який я скопав під посів, був не дуже добрим; до того ж я втратив перший урожай, і для посіву лишалося по жменьці зерна. Проте я очікував, що цього разу маю зібрати непоганий урожай, — аж раптом з'ясувалося, що знову можу втратити все: у мого поля було забагато ворогів. По-перше, кози. По-друге, дикі тваринки, схожі на зайців, які так уподобали собі солодкі стебла, тільки-но ті зійшли, що їхнє можливо було вигнати ні вдень, ні вночі. Вони обгризали молоді стебельця, не даючи їм набратися сили.

На це не було ради, окрім як обнести ділянку огорожею. Довелося попріти, бо все треба було зробити дуже швидко. Зрештою, позаяк ділянка моя була невеликою, якраз на дві жменьки зерна, за три тижні я добре обгородив її. Вдень мені вдалося підстрелити кількох малих драпіжників, а вночі я лишив чатувати пса, прив'язавши до стовпа. Він всеньку ніч брехав і скиглив, тож зовсім скоро вороги дали нам спокій, стебла виросли й налилися, і швидко почали достигати.

Якщо тварини важилися знищити мій посів, поки стебельця були тоненькими, то птахам припало до вподоби колосся. Одного разу я прийшов провідати урожай і побачив, що його обсіло птаство. Яких пернатих там тільки не було! Скоро я наблизився до поля, вони відлетіли на деяку віддаль і чекали, коли я піду. Я завжди мав при собі рушницю, тож, не гаючи часу, вистрілив, щоб налякати їх. І тут просто з-поміж колосся випірнула ціла хмара інших птахів!

Я вельми розхвилювався: розумів, що не мине й кількох днів, як вони