Читати книгу - "Робінзон Крузо"

долину, де я збудував літню хижу, як я вже казав, можна вийти просто до моря. У ясну погоду на обри було видно землю — чи то материк, чи то ще один острів. Лежала ця земля на захід від мого острова, і відстань до неї була величезною — за моїми розрахунками, понад п'ятнадцять чи й двадцять льє.

Я й гадки не мав, яка це частина світу, — міг тільки здогадуватися, що то має бути Америка. Мабуть, то землі, близькі до іспанських володінь. Заселені вони дикунами, тож якби наш корабель прибило саме туди, я б опинився у гіршому становищі, ніж зараз. Я подякував долі за її рішення — тепер я починав вірити, що рука провидіння спрямовує всі наші кроки, і все, що стається, — то на краще. Отакими міркуваннями я відганяв марні мрії спробувати перебратися на далекий берег.

Крім того, мені спало на думку, що якби ота далека земля була в іспанських володіннях, я мав би хоч раз помітити корабель, який наближався чи віддалявся від неї. Та оскільки кораблів немає, отже, це дика місцевість поміж іспанськими володіннями та Бразилією, а дикуни, які мешкають там, — людожери, котрі не гребують людським м'ясом.

Отак себе потішаючи, я прогулювався далі. Ця частина острова була набагато красивішою, ніж місце мого постійного мешкання. Широкі зелені луки розцвічені були неймовірними квітками, росли тут гарні кущі й дерева. Навколо літало безліч папуг, і я був би не проти піймати собі одного, щоб тримати для компанії та навчити говорити. Після кількох невдалих спроб я уполював-таки молодого папужку — збив його палицею з дерева. Коли він трохи оговтався, я забрав його додому. Кілька років пішло на те, щоб навчити його говорити, та зрештою я навчив його називати мене на ім'я. Свого часу я розповім про одну цікаву приключку, пов'язану з папугою.

Прогулянка добре розважила мене. У луках я зустрів зайців (принаймні я так називав цих тваринок) і лисиць. Вони вельми відрізнялися од звірів у моїх широтах, і я боявся їсти їхнє м'ясо, хоча й уполював кількох. Не хотів марно ризикувати, бо мав достатньо їжі, до того ж їжі смачної: козиного м'яса, голубів, черепах, ще й родзинок на додачу. Найбагатший лондонський базар не зміг би забезпечити такого розмаїття до столу! Хоча становище моє на острові було тяжким, але в одному я мав би бути цілком вдячним долі: я не лишень не голодував, а навпаки, мав їжі аж забагато, включаючи й різні смаколики.

Під час прогулянок я ніколи не проходив більше двох миль на день, але стільки разів обійшов місцевість, що звик до неї і навіть зважився заночувати. Ночував я здебільшого на деревах або обгороджувався частоколом поміж кількох дерев, щоб жоден хижак не міг підкрастися до мене вночі, не збудивши.

Опинившись на морському узбережжі, я переконався, що моя стара домівка таки розташована у найгіршій частині острова, бо тут на березі просто кишіло від черепах, а зі свого боку я за півтора роки уполював тільки трьох. Над морем літало безліч птахів; деяких із них я бачив раніше, а деякі виявилися зовсім не знайомими. У деяких було ніжне та смачне м'ясо, — я не знав, що це за птахи, упізнав тільки пінгвінів.

Міг би я собі наполювати повно дичини, проте старався використовувати порох і набої ощадливо, тому й надавав перевагу козі, з якої було набагато більше м'яса. Хоча в цій частині острова паслося більше кіз, аніж у моїй, мені рідко вдавалося наблизитися до них, бо місцевість була рівнинна. Кози помічали мене здалеку, у себе ж я міг із пагорбів підкрастися до них.

Присягаюся, ця частина острова була чудова, набагато краща за мою, а проте я не поспішав переїжджати: я звик до своєї домівки, як до рідної, тож прогулянки до літньої хатини здавалися мені мандрівками, з яких я завжди повертався додому. Мандрував я уздовж узбережжя і на схід. Пройшов близько дванадцяти миль і встановив на березі стовп, щоб позначити місце. Я вирішив наступного разу вирушати у подорож зі своєї печери, щоб із другого боку підійти до стовпа.

На зворотній дорозі я обрав інакший шлях. Я гадав, що вже достатньо вивчив острів і не зможу заблукати — легко відшукаю оселю, проте помилився. Я подолав дві чи три милі й раптом опинився посеред широкої долини, оточеної лісистими пагорбами, тож не міг зорієнтуватися, окрім як за сонцем. Та й за сонцем важко було визначити, де я перебуваю, адже я не пам'ятав точно, де має бути сонце в цей час доби. На моє нещастя, ще й погода останні кілька днів стояла хмарна, і коли я опинився в долині, сонце цілком сховалося від ока. Я блукав і блукав, допоки не вийшов на узбережжя. Тут мені довелося шукати свій стовп, за котрим я вже визначив, у якому напрямку маю рушати. На узбережжі було неймовірно спекотно, а я був обвішаний рушницею, порохом і набоями, сокирою та іншими дрібницями, тож повертався до літньої хатини зовсім помалу, долаючи невеликі відстані і щораз зупиняючись, щоб одпочити.

Дорогою мій пес сполохав козеня та накинувся на нього. Я наздогнав собаку й устиг урятувати козеня з його зубів. Я постановив забрати козеня додому, бо давно вже мріяв про те, щоб приручити кількох кіз — мати досить м'яса під рукою, коли скінчиться порох та набої до рушниці. З мотузки я зробив козеняті ошийник і на довгій шворці повів маля за собою. Це було не так легко, воно пручалося. Я повернувся до літньої хатини і замкнув там козеня, а сам вирушив додому, бо дуже вже хотілося провідати печеру, куди я не зазирав понад місяць.

Не можу висловити насолоди, з якою я зайшов до старої оселі й упав у гамак. Довга мандрівка, коли я не мав постійного місця ночівлі, так виснажила мене, що рідна хата, як я її називав, у порівнянні з цим видалася ідеальною оселею. Тут усе було зручно впорядковано, і я вирішив, що вже ніколи не пускатимусь у мандри так надовго, коли вже мені судилося просидіти на цьому острові ще невідь-скільки.

Тиждень я відпочивав після виснажливої подорожі. Весь цей час я здебільшого витратив на одну нелегку справу — майстрував клітку для папужки Поля, який уже почувався як удома і почав до мене звикати. Тоді я згадав про бідолашне козеня, яке замкнув у дворі літньої хатини, і вирішив забрати його додому або хоча б нагодувати