Читати книгу - "Спаситель"

– …знайомі жертви, – зітхнув Халворсен.

Харрі покликали, й розмова увірвалася. Озирнувшись, він зауважив юрму журналістів, що спішили до них крізь хуртовину.

– Видовище починається, – мовив Харрі. – Переправ їх до Хагена. Я буду в управлінні.

Пройшовши реєстрацію та віддавши валізу у багаж, він попростував до контролю безпеки. У доброму гуморі. Останнє замовлення виконано. Втішений, наважився прокрутити тест із квитком. Жінка-контролер захитала головою, коли він, добувши конверта з внутрішньої кишені, хотів показати квиток.

– Мобільний телефон? – спитала вона норвезькою.

– No. – Він поклав конверт з квитком поміж рентгенівським апаратом та металошукачем, почав знімати пальто й раптом зауважив, що червона хустка досі на шиї, розв’язав її, сунув у кишеню, опустивши пальто у запропонований контейнер, пройшов під аркою металошукача, відчуваючи, як пильно за ним спостерігають двоє охоронців. Враховуючи жінку, яка неухильно стежила на екрані за тим, як просвічували його пальто, й охоронця біля протилежного краю конвеєра, він нарахував п’ятьох працівників, які пильнували тільки за тим, щоб він не проніс на борт річ, якою можна послуговуватися як зброєю. Пройшовши крізь арку, він одягнув пальто, повернувся й забрав зі столу квиток. Ніким не зупинений, він пройшов повз охоронців. Отже, ось як легко пронести нишком у конверті з квитком лезо ножа. Перше, що впало в око, – панорамне вікно просто проти нього. Нічого не видно. Вікно запнуте снігом, мов білою запоною.

Мартіна сиділа, нахилившись до лобового скла, з якого двірники неухильно струшували сніг.

– Міністр налаштований прихильно, – задоволено мовив Давид Екхоф. – Вельми прихильно.

– Про це ти знав з самого початку, – сказала Мартіна. – Такі люди не йдуть на вечерю, запросивши пресу, якщо збираються відмовити. Їм же треба перемогти на виборах.

– Звісно, – зітхнув Екхоф, – перемогти на виборах. – Він дивився у вікно. – Ніби добрий хлопчина, цей Рікард, га?

– Ти сам собі суперечиш, тату.

– Треба його трохи навернути, тоді він стане для нас чудовим співпрацівником.

Мартіна під’їхала до гаража біля штаб-квартири й натиснула на дистанційний пульт – сталеві двері почали підійматися вгору. Машина заїхала у гараж, пошипована ґума зашурхотіла по кам’яній долівці напівпорожнього приміщення.

Під однією з ламп на стелі, біля синього службового «вольво», стояв Рікард у робі та рукавичках. Але Мартіна дивилася не на нього, а на високого білявця поруч з Рікардом, вона враз упізнала його.

Дівчина поставила машину біля службового авто, але не вилізла з машини, а взялася щось шукати у торбинці, тоді як батько, не зачинивши дверцят, вийшов, й вона почула голос поліцейського:

– Екхоф?

Між голих стін голосно прокотилася луна.

– Саме так. Як можу вам зарадити, добродію?

Дочка чудово знала такий батьківський тон. Привітний, але владний.

– Харрі Холе, інспектор Поліцейського управління Осло. Йдеться про вашого працівника. Роберта…

Мартіна, виходячи з авто, відчула на собі погляд поліцейського.

– …Карлсена, – вів далі Харрі, знов обернувшись до командувача.

– Про брата, – мовив Давид Екхоф.

– Перепорошую?

– Ми ставимося до колег як до членів родини.

– Розумію. У такому разі мушу з жалем повідомити вас про смерть у вашій родині, Екхофе.

Мартіна відчула, як всередині все стислося. Поліцейський помовчав, ніби надаючи їм час, щоб усвідомили звістку, потім вів далі:

– Роберта Карлсена застрелено сьогодні о сьомій вечора на Егерторг.

– Святий Боже! – вихопилося у командувача. – Як же це?

– Наразі ми лише знаємо, що його застрелила невідома особа з натовпу, яка згодом зникла.

Батько Мартіни не розуміючи захитав головою.

– Але ж ви кажете: о сьомій? Чому… чому ви не повідомили раніше?

– Бо за таких обставин ми найперше повідомляємо найближчим родичам. Щоправда, у нас наразі не виходить з ними зв’язатися.

Поліцейський відповідав по-діловому, терпляче, й Мартіна збагнула, що він звик, що, дізнавшись про смерть, люди ставлять недолугі питання.

– Звісно, звісно, розумію, – відповів Екхоф. Надувши щоки, випустив повітря ротом. – Батьки Роберта наразі мешкають за межами Норвегії. Але ви могли б зв’язатися з його братом, Юном.

– Його немає вдома, а мобільник вимкнено. Мені казали, що, може, він затримується у штаб-квартирі. Але тут я перестрів лише цього парубка. – Він кивнув у бік Рікарда, котрий стояв, наче зажурена горила, – скляний погляд, безвільно звисають руки у великих рукавицях, на сизій верхній губі виступили краплини поту.

– Де, на вашу думку, я можу знайти брата? – спитав поліцейський.

Мартіна з батьком перезирнулися, похитали головами.

– Чи є якісь думки щодо того, хто б міг бажати смерті Робертові Карлсену?

Обидва знову захитали головами.

– Гаразд. Тепер ви все знаєте. Мені вже час, але завтра мені доведеться поставити вам кілька питань.

– Певна річ, інспекторе, – мовив командувач і випростався. – Але поки ви ще з нами, якщо ваша ласка, розкажіть подробиці того, що трапилось.

– Почитайте у телетексті. Я кваплюся.

Мартіна зауважила, як батько потьмянів на лиці. Обернувшись до поліцейського, перестріла його погляд.

– Мені прикро, – відповів він. – Час – найголовніший фактор на цьому етапі розслідування.

– Спробуйте… пошукати його у моєї сестри, Теа Нільсен.

Усі троє озирнулися на Рікарда. Він ковтнув слину.

– Вона мешкає на Гетеборггата, у будівлі, яка належить Армії.

Поліцейський кивнув. Уже збираючись йти, ще раз звернувся до Екхофа:

– Чому його батьки не мешкають у Норвегії?

– Це довга історія. Вони відійшли.

– Відійшли?

– Втратили віру. Людям, які виросли в Армії, часто непросто, якщо вони обирають інший шлях у житті.

Мартіна пильно спостерігала за батьком. Але навіть вона, його дочка, не зауважила й краплі нещирості на його кам’яному обличчі. Поліцейський пішов геть, й вона відчула, як очі сповнюються слізьми.

Коли кроки інспектора стихли, Рікард, кахикнувши, промовив:

– Літню ґуму я поклав до багажника.

На той час, коли інформаційна служба аеропорту Осло зробила оголошення, він уже давно все збагнув.

– Due to weather conditions, the airport has been temporarily closed.[14]

Нічого страшного, мовив він собі, як і годину тому, коли повідомляли, що через снігопад рейс затримується.

Вони чекали, а тим часом сніг вкривав літаки волохатим килимом. Він мимохіть почав шукати поглядом людей у формі. Чомусь йому видавалось, що на льотному полі вони мають бути зодягнені у форми. А коли жінка у синьому біля виходу 42 піднесла до рота мікрофон, він збагнув усе за виразом її обличчя. Вона з прикрістю повідомляла: посадка відбудеться завтра о 10:40. Пасажири всі гуртом придушено застогнали. Вона прощебетала, що авіакомпанія оплатить зворотну дорогу потягом у Осло й ночівлю у готелі «САС» для транзитних пасажирів та пасажирів, що мають зворотний квиток.

Нічого страшного, знову повторював він собі, коли потяг мчав крізь темний нічний краєвид. Дорогою в Осло потяг зупинився лише раз: біля