Читати книгу - "Ваші пальці пахнуть ладаном"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– При чому тут… красиві слова? Я їду до свого чоловіка, – обурювалася Віра Василівна, бо не терпіла пишномовності.
Було, як за Блоком, чомусь подумалось їй, коли поїзд залишив Москву:
Вагоны шли привычной линией,
Подрагивали и скрипели:
Молчали желтые и синие;
В зеленых плакали и пели…
Вагони пасажирських поїздів в імперії були різних кольорів (аби пасажири, як ті цвіркуни, знали свої припічки) – жовті та сині – для власть імущих та для превосходительств і заможних, а зелені – для решти підданих імперії.
Просто і зрозуміло: пасажири жовтих та синіх вагонів ніколи не їздили – не по чину, – в зелених, а пасажири зелених – у жовтих та синіх. Так зберігалася в імперії «рівність».
Все за тим же прислів’ям: знай, цвіркуне, свій припічок!
Віра Холодна їхала відповідно до свого статусу – в синьому: фіранки на вікнах, м’які килимові доріжки, все блищить і сяє, вишколені провідники типу «Чего изволите?…», тиша, хоча й мертва, але якась державно-урочиста, майже Божа…
Пасажирів – хоч вагон і заповнений, – не видно й не чутно. Лише якісь високоповажні тіні, м’які, скрадливі кроки, тихий напівшепіт, неспішні, сановиті поклони, і всі зникають за дверима купе. Кричи – ні до кого не докричишся, благай – ніхто й не вигляне…
Попутники всі всуціль можні-вельможні, респектабельні, з дорогими валізами з крокодилячої шкіри, що їх несли слуги, моноклі, золоті ланцюжки від годинників на солідних черевах…
Метушилися й галасували, товклися й мордувалися – за поетом «плакали й співали» – лише в зелених…
А в жовтих та синіх – тиша така, що здавалось, і самого руху поїзда не чутно, навіть стукоту коліс об рейки…
Віру Василівну провела у вагон вірна Глаша – дебела, вища на голову за всіх на пероні, вона владно й велично йшла попереду своєї господині, несучи валізу та прокладаючи їй дорогу: йшла поважно-владно, боком розпихаючи метушню на пероні і голосом околоточного наглядача покрикувала:
– Ану, гражданє, з дороги! Кому кажу – осаді! Ану, проходь, бо я тебе зараз… Матінка рідна не впізнає! Не бачиш, кого веду? На війну їдемо, щоб її трясця взяла!..
І всі перед нею сахалися, утворюючи прохід.
Коли у вагоні влаштувала свою господиню, ще запропонувала:
– Піду зараз та скажу, щоб усі це купе обминали. Їде, мовляв, дуже важна особа. Та ще й заразна на якусь фекцію (інфекцію) – щоб навшпиньках мимо купе проходили.
– Ти що, Гла-ашко? Яка… поважна особа? Та ще й заразна?
– Так надійніше, пані. Ніхто не буде тебе турбувати. А що заразна, то це той… для надійності. Не буду ж я всім казати: гражданє, у цім вагоні, значить, їде сама Віра Холодна.
– Тссс, – озирнулася Віра Василівна. – Не згадуй мого імені. Ще набіжать сюди усілякі любителі.
– Набіжать, Вipo Василівно, їй-бо – набіжать. Аби подивитися на Віру Холодну – як на диво яке. А коли б сказала, що заразна їде – мимо дверей цих як на крильцях пролітатимуть…
Глашка, звичайно ж, мала рацію. Стовпотворіння буде, як дізнаються, що в цьому купе цього вагона їде Віра Холодна.
А тому Холодна їхала майже інкогніто.
Остерігалась, бо навчена вже була остерігатися.
Досить пасажирам дізнатися, що в такому-то вагоні такого купе їде Віра Холодна – сама Віра Холодна! – як у той вагон до того купе почнеться таке паломництво пасажирів, які у своєму захопленні наче здоровий глузд втратять, що мало не покажеться. Невідомо, чи й сам вагон уціліє. А чого вже їй за довгу дорогу доведеться зазнати!.. Тому, знаючи це і остерігаючись повсякчасної любові до неї, їхала під вигаданим прізвищем.
Аби хто не впізнав бува (а її всяк упізнає, бо ж немає таких, які б не бачили фільмів «з участю Віри Холодної»), наділа широкополий капелюх, що своїми крисами затінював їй обличчя, очі сховала за широкими затемненими окулярами – сама в них погано бачила, наче в сутінках, але терпіла. Хай! Зате її ніхто не впізнає і не зарепетує на всю горлянку:
– Бра-атці!!.. Да це ж… Віра Холодна!!!
І понесеться з краю в край оглашенне:
– Віра Холодна!!!
– Віра Холодна!!!
– Віра-а…
Йшла пероном позад Глашки і потім проходом вагона, опустивши голову – боялась глянути на зустрічних, аби її бува не впізнали – дожилася!.. Ворогу своєму не побажає такої популярності та слави, коли з-за них стільки доводиться терпіти, а саме життя перетворюється на якесь переслідування…
Закупила все купе, тож їхала сама, інакше попутники замучать своїми роздивляннями, запитаннями – поїздка тоді перетвориться на тортури.
Як зайшла в купе, веліла Глашці повертатися додому, служниця пішла, вона зачинила двері і лише тоді полегшено перевела подих: проскочила! Непоміченою! Але широкополого капелюха і затемнені окуляри й у купе не знімала, хоч там була сама. А раптом її упізнає провідник та розтеревенить: «Панове, панове! У нашому купе їде сама Віра Холодна!»
Але й за зачиненими дверима була насторожі, здригалася від малого стукоту чи ходи по той бік дверей (особливо коли кроки під дверима завмирали, тоді вся зіщулювалась, як перепілка, яка вгледіла в небі яструба): а раптом то вже шанувальники беруть її в облогу? Як то не раз траплялося, як виходила на вулицю чи деінде з’являлася. У госпіталь заздалегідь відправила телеграму про свій приїзд на ім’я головлікаря, але з поміткою: «Передати пораненому прапорщику Холодному», підписавши її з обережності не своїм прізвищем чи бодай ім’ям, а – «твоя галушечка».
І все. Ніякого – крім якоїсь там «галушечки» – підпису. А хто така «галушечка», Володя знає. Іншим же того знати не треба. (А втім, наївна, забула, що шила у мішку не втаїш.) Все одно завтра вийдуть газети з повідомленням, що «за даними конфіденційних джерел Віру Холодну обов’язок патріотки і дружини руського офіцера-героя владно покликав на фронт».
– При чому тут… почуття патріотизму? Я приїхала до свого чоловіка, – вкотре обурюватиметься вона. – Маю ж я врешті-решт право на своє особисте життя?
Як виявилося – не мала…
Перед поїздкою її просвітили: ситуація із залізничним транспортом в імперії залишає бажати кращого. І це при тому, що загальна довжина залізниці вже тоді сягала майже сімдесяти тисяч кілометрів.
Страхали: на початку війни транспортна ситуація склалася не на користь Росії. «До нашого західного кордону, – розповідали їй, – підходить 13 ліній залізниць, із яких двоколійних було тільки п’ять. Тоді як Німеччина, Австрія, Румунія мали 32 залізничні лінії, прокладені
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ваші пальці пахнуть ладаном», після закриття браузера.