Читати книгу - "Книга дзеркал"

Слідчі виявили, що злочинець увірвався о третій ранку, вбив пару, а потім пограбував будинок. Зброєю вбивства стали обробний ніж і молоток. Беручи до уваги, що вбивця взяв готівку та коштовності, які він знайшов у будинку, мотивом, безумовно, було пограбування, і насправді там виявилося небагато спільного зі справою Вайдера.

Та це не завадило поліціянтам. Вони скористалися тим, що тижнем пізніше підозрюваного заарештували, коли він намагався здати викрадені з будинку літньої пари коштовності в ломбард у Принстоні. Тому Мартін Лютер Кеннет двадцяти трьох років, афроамериканець, що стояв на обліку в поліції та знаний як наркоман, став офіційним головним підозрюваним у справі про вбивство Джозефа Вайдера.

Відтоді, а це було на початку січня 1988 року, Річарда Флінна лише мимохідь згадували в друкованих статтях про вбивство. Вайдерова сестра, Інґе Россі, успадкувала все його майно, за винятком невеликої суми грошей, яку померлий заповів Сіммонзу. «Будинок із привидами на продаж» — саме так називалась історія, опублікована двадцятого квітня 1988 року в «Принстон ґазет», у якій ішлося про будинок покійного професора Вайдера. Репортер стверджував: після трагедії маєток мав репутацію зловісного, і кілька людей у районі були готові заприсягтися, що бачили всередині дивні вогні та рухомі тіні, тому агенти з нерухомості, ймовірно, мали достатньо проблем з його продажем.

Мартін Лютер Кеннет відхилив угоду, запропоновану прокуратурою округу Мерсер, хоча він би уникнув смертного вироку, якби його визнали винним, і наполягав на своїй невинності до самого кінця. Він визнав, що був дрібним торговцем наркотиками в районі університетського містечка та на Насса-стрит і що один із випадкових клієнтів, імені якого він не знав, залишив йому коштовності, вкрадені в Істонів, як гарантію в обмін на дозу шмалі. Мартін не мав алібі на ніч убивства подружжя, тому що він був удома один і дивився якесь відео, що взяв у відеопрокаті напередодні. Коли чоловік, який залишив йому коштовності, не повернувся за ними, Мартін (не знаючи, що їх украли) відніс їх у ломбард. Якби він знав, звідки вони, то хіба б виявився настільки дурним, щоб намагатися продати їх серед білого дня, у місці, яке було відоме своїми доносами копам? Щодо Вайдера, Мартін ніколи навіть не чув про нього. Якщо він добре пам’ятав, то вечір убивства професора він провів за гральними автоматами, повернувшись додому рано-вранці наступного дня.

Але в нього був громадський захисник, призначений судом, із іменем, відповідним для відважного борця з несправедливістю, — Генк Пелікен[8]. Усі хотіли покінчити з цією справою якомога швидше і зекономити долари платників податків, тому всього через кілька тижнів присяжні сказали «винен», а суддя додав «довічне ув’язнення». У той час у штаті Нью-Джерсі ще існувала смертна кара, — її скасували 2007 року, — але репортери казали, що суддя взяв до уваги вік Кеннета, коли вирішив не виносити смертний вирок, на якому наполягав прокурор. Я собі подумав, що докази, надані стороною обвинувачення, ймовірно, взагалі не переконали суддю Ральфа М. Джексона, старого стріляного ковбоя з великим досвідом роботи. На жаль, доказів виявилося цілком достатньо для присяжних засідателів. У будь-якому разі прокуратура вирішила не звинувачувати Кеннета у вбивстві Вайдера. Не знайшлося в них й інших зачіпок. Інші історії стали предметом газетних повідомлень, і пристрасті вщухли. Вест-Віндзорське вбивство залишилося «висяком».

О 23-й годині я дивився новини на «Першому каналі Нью-Йорка», звичка тих днів, коли працював репортером, опісля зробив собі горня кави та випив її біля вікна, намагаючись поєднати інформацію з Фліннового рукопису з тим, що я дізнався з міжмережжя.

Стосунки між професором Вайдером і його протеже Лорою Бейнз, які, ймовірно, виходили за рамки професійних, мали б були добре відомі поміж професорів кафедри психології, тому я запитав себе, чому її не допитувала поліція. Лора могла в будь-який момент зробити собі інший набір ключів, навіть коли ті, що дав їй професор, у той вечір мав при собі Річард Флінн. Але, здається, ніхто не привернув увагу копів та преси до неї: ні Флінн, ні професорові колеги, ні її власні, ні Дерек Сіммонз, якого також кілька разів викликали на допит. Складалося враження, що стосунки між тими двома будь-якою ціною намагалися вберегти від широкого загалу.

Професор був міцний чолов’яга, який замолоду тренувався та займався боксом. Він пережив перший удар і навіть намагався боротися зі своїм нападником зі зламаними передпліччями. Якщо тут була замішана жінка, то вона мала б виявитися надзвичайно сильною, щоб витримати удар у відповідь від цього чоловіка, тим паче він боровся за своє життя. Ба більше, сама жорстокість вбивства, здавалося, вказувала, що вбивцею став чоловік. Малоймовірно, що Лора Бейнз, яку Флінн описав вельми тендітною й у той час не в надто хорошій формі, могла бути винною. І найголовніше: який у неї мотив? Чому б Лора Бейнз хотіла вбити чоловіка, який допоміг їй і від якого, швидше за все, й досі залежала її кар’єра?

Утім, Флінн сказав своїй співмешканці, що Лора «зруйнувала його життя» і він «змусить її заплатити за це». Підозрював він її у вбивстві чи просто дорікав за те, що кинула його й залишила самого нести покарання? Але його дії здавалися мені не надто логічними. Якщо ж Лора винна в тому, що залишила його в біді, чому Флінн не помстився під час слідства, коли був підозрюваним і навіть не мав алібі? Чому він не викрив її пресі чи не намагався перекласти принаймні частину провини на неї? Чому він захищав її тоді, а змінив свою думку аж майже через тридцять років? Чому він уважав, що Лора зруйнувала його життя? Врешті, він же втік із лещат прокуратури. Щось ще трапилося опісля?

Я заснув, ще думаючи про все це, майже впевнений: під поверхнею справа приховує щось набагато темніше та таємничіше, ніж те, що Флінн описав в уривку рукопису чи поліція виявила в той час. Я був вдячний Пітеру за довіру до мене провести розслідування.

Існувала ще одна деталь, яка привернула мою увагу: чи то дата, чи ім’я, та щось узагалі не вписувалося. Але я був виснажений, засинав, тому не міг визначити. Це було, наче ви щось помітили кутиком ока на частку секунди, а потім не були впевнені, чи справді щось бачили, чи ні.

Три

Наступного ранку я склав список людей, яких повинен був знайти та, якщо це можливо, переконати поговорити зі мною. Лора Бейнз очолювала список, але я не уявляв, як її відстежити. Водночас