Читати книгу - "Війна і мир 3-4"

ні на хвилину не мав сумніву в цьому зв’язку. Його любов до Ростової, антихрист, навала Наполеона, комета, 666, l’Empereur Napoleon і l’Russe Besuhof — усе це разом мало дозріти, вибухнути і вивести його з того зачарованого, мізерного світу московських звичок, у яких він почував себе заполоненим, і привести його до великого подвигу і великого щастя.

П’єр напередодні тієї неділі, в яку читали молитву, обіцяв Ростовим привезти їм од графа Растопчина, з яким він був добре знайомий, і відозву до Росії, і останні вісті з армії. Вранці, заїхавши до графа Растопчина, П’єр застав у нього кур’єра з армії, який щойно приїхав.

Кур’єр був один із знайомих П’єру московських бальних танцюристів.

— Ради бога, чи не можете ви мене облегшити? — сказав кур’єр, — у мене повна сумка листів до батьків.

Серед цих листів був лист від Миколи Ростова до батька. П’єр узяв цього листа. Крім того, граф Растопчин дав П’єру відозву государя до Москви, щойно надруковану, останні накази по армії і свою останню афішу. Проглянувши накази по армії, П’єр знайшов у одному з них між вістями про поранених, убитих та нагороджених ім’я Миколи Ростова, нагородженого Георгієм 4-го ступеня за виявлену хоробрість у Островненському бою, і в тому ж наказі призначення князя Андрія Болконського командиром єгерського полку. Хоч П’єру й не хотілося нагадувати Ростовим про Болконського, але він не міг втриматися від бажання порадувати їх вісткою про нагородження сина, і, залишивши в себе відозву, афішу й інші накази, для того, щоб самому привезти їх на обід, Ростовим надіслав друкованого наказа і листа.

Розмова з графом Растопчиним, його тон заклопотаності й поспішності, зустріч з кур’єром і його безтурботна розповідь про те, як погано йдуть справи в армії, чутки про знайдених у Москві шпигунів, про папір, що ходить по Москві, в якому сказано, що Наполеон до осені обіцяє бути в обох російських столицях, розмова про очікуваний на завтра приїзд государя — все це з новою силою збуджувало в П’єрі те почуття хвилювання й чекання, що не покидало його з часу появи комети і особливо з початку війни.

У П’єра давно вже була думка стати на військову службу, і він би здійснив її, якби не перешкоджала йому, по-перше, належність його до того масонського товариства, з яким він був зв’язаний клятвою і яке проповідувало вічний мир і знищення війни, і, по-друге, те, що він бачив велику кількість москвичів, які понадівали мундири і проповідували патріотизм, і йому було чомусь совісно зробити такий крок. А головна причина, в якої він не здійснював свого наміру стати на військову службу, полягала в химерній свідомості того, що він l’Russe Besuhof, який має значення звіриного числа 666, що його участь у великій справі покладення межі владі звіра, глаголящого велика і хульна, визначена одвічно і що тому він нічого не повинен розпочинати, тільки чекати того, що має статися.

XX

У Ростових, як і завжди в неділю, обідав дехто з близьких знайомих.

П’єр приїхав раніше, щоб застати їх самих.

П’єр за цей рік так потовстів, що він був би потворним, якби не був такий великий на зріст, дорідний усіма частинами тіла і якби не був такий дужий, що, очевидно, легко носив свою огрядність.

Він, відсапуючи і щось бурмочучи сам до себе, ввійшов на сходи. Кучер його вже не питав, чи дожидатись. Він знав, що коли граф у Ростових, то до дванадцятої години. Лакеї Ростових радісно кинулися знімати з нього плащ і брати палицю та капелюха. П’єр, за клубним звичаєм, і палицю й капелюха залишав у передпокої.

Перша, кого він побачив у Ростових, була Наташа. Ще раніше, ніж він побачив її, він, скидаючи плащ у передпокої, почув її. Вона співала сольфеджі в залі. Він знав, що вона не співала з часу своєї недуги, і тому звук її голосу здивував і потішив його. Він тихо відчинив двері й побачив Наташу в її ліловому платті, в якому вона була на обідні; вона походжала по кімнаті і співала. Вона йшла спиною до нього, коли він відчинив двері, але коли вона круто повернулася й побачила його товсте, здивоване обличчя, вона почервоніла і швидко підійшла до нього.

— Я хочу спробувати знову співати, — сказала вона. — Все ж це заняття, — додала вона, неначе виправдуючись.

— І чудесно.

— Яка я рада, що ви приїхали! Я сьогодні така щаслива! — сказала вона з тією колишньою жвавістю, якої вже давно не бачив у ній П’єр. — Ви знаєте, Nicolas одержав георгіївського хреста. Я так пишаюсь ним.

— Аякже, я прислав наказ. Ну, я вам не хочу заважати, — додав він і хотів пройти до вітальні.

Наташа зупинила його.

— Графе, це погано, що я співаю? — спитала вона, почервонівши, але не зводячи з П’єра запитливого погляду.

— Ні... Чого ж? Навпаки... Але чому ви мене питаєте?

— Я сама не знаю, — швидко відповіла Наташа, — але я нічого не хотіла б зробити, що б вам не сподобалось. Я вам вірю в усьому. Ви не знаєте, які ви для мене важливі і як багато ви для мене зробили!.. — Вона говорила швидко й не помічаючи того, як П’єр почервонів при цих словах. — Я бачила в тому ж наказі він, Болконський (швидко пошепки промовила вона це слово), — він у Росії і знову служить. Як ви думаєте, — сказала вона швидко, як видно, поспішаючи говорити зі страху, що в неї невистачить сили, — простить він мені коли-небудь? Не буде він мати проти мене злого почуття? Як ви думаєте? Як ви думаєте?

— Я думаю... — сказав П’єр. — Йому нема чого прощати... Якби я був на його місці... — За зв’язком спогадів, П’єр миттю перенісся уявою до того часу, коли він, утішаючи її, сказав їй, що якби він був не він, а найкращим з людей усього світу і вільним, то він на колінах просив би її руки, і те саме почуття жалості, ніжності, любові охопило його, і ті самі слова були в нього на устах. Але вона не дала йому часу сказати їх.

— Та ви — ви, — сказала вона, захоплено вимовивши це слово ви, — інша річ. Добрішої, великодушнішої, кращої за вас я не знаю людини, і не може бути. Якби