Читати книгу - "Франческа. Володарка офіцерського жетона"

Ворог завжди хоче вашої смерті. Той, хто хоче вас убити, — ворог! Той, хто підтримує ворога й сміється над невинними загиблими у Веґасі, — ворог! Ті, що говорять: «цього варто було сподіватися», «вони самі винні», «цілком закономірно», — це посібники ворога! Ні, це не «інша точка зору» — це відкритий акт ворожнечі! Така гірка правда, друзі!

Нас тут, у Пуерто-Ріко, дуже підтримують! Люди, яким ми приїхали допомагати, намагаються допомогти нам! Сьогодні вранці паства однієї місцевої церкви і прості мешканці прийшли до нас помолитися за душі загиблих. Тому підтримуйте одне одного й сумлінно несіть службу. І помоліться за тих, хто так і не прокинувся у понеділок.

God bless America!

* * *

Не встиг я подумати: «Щось Франческа давненько не чудила», як на тобі!

За статистикою, 90 % усіх халеп стається до початку зміни. Чому — ніхто не знає. Чи то зірки так сходяться, чи то просто Франческа сонна, але все одно це така сама загадка, як природа чорних дір чи українські тарифи на газ для населення. Але цього разу, як не дивно, причиною була не напарниця.

Причиною став різкий, повний страху й відчаю крик, що несподівано долинув із кухні. Ми прожогом кинулися на допомогу. В кутку стояла бліда й перелякана Сара МакКарті. Сержант притискала до себе улюблену чашку й тремтіла.

— Саро! Що сталося?!

Сержант спробувала вгамувати тремтіння, напружилася, видихнула, але раптом затремтіла ще дужче.

Франческа підійшла й обняла подругу. Сара заплакала. «Ось тобі й залізна шотландка!» — подумав я. На авіабазі суперінтендант мала репутацію спокійної і незворушної дівчини, яка, здавалося, ніколи не плаче, не психує і не втрачає контролю над емоціями. Але зараз Сара була схожа на маленьку злякану дівчинку, яку раптом залишили саму в темній кімнаті.

— Саро, що сталося?! — вкотре спитала Франческа. Тремтячою рукою сержант показала в протилежний куток кухні.

— Там… — пробурмотіла вона. — Там він… Великий і волохатий!

— Майор Ферґюсон?! — засміялася напарниця.

Майор Ферґюсон мав повних шість футів зросту (майже два метри) і здоровезні, волохаті, наче в єті, ручиська.

Сара слабко всміхнулася тремтячими кутиками рота:

— Якби ж то. Там страшніше…

І тут я помітив на підлозі Його.

У кутку сидів велетенський волохатий павук.

Сидів, підібравши під себе лапи, і навіть у такому вигляді він був схожий на волохатий волоський горіх. Вид павука було важко визначити.

— О-о-о-у-у, манюпусик! — засюсюкала Франческа, ніби це було миле пухнасте кошенятко, а не величезне волохате чудовисько.

— Чортзна-що це, а не «манюпусик»! Франческо, навіть не думай простягати до нього руки! — попередив я. Але, як завжди, було вже пізно.

Франческа присіла перед волохатою кулькою, простягла до неї руку й проспівала дитячу пісеньку:

Еник-Беник павучок

Гордо виліз на дрючок!

Раптом злива налетіла,

Павучка додолу змила!

Павук завмер. Франческа наблизила руку, і раптом «манюпусик» підняв дві передні волохаті лапи вгору, а наступні дві розставив в сторони. Звичайна людина, побачивши таку загрозливу позу, одразу б забрала руку. Але павук мав справу з Франческою, яка, ви ж знаєте, не зовсім звичайна.

— Саро, дивися, ти його налякала! Поглянь, який переляканий! Бідолашний павучок!

«Бідолашний павучок» і справді мав переляканий вигляд. І повірте, було від чого. Спочатку його оглушив вереск одного чудовиська, в якого тільки чотири кінцівки, а не вісім, як у всіх нормальних істот. А потім інша потвора простягає до нього кінцівку, з п’ятьма моторошними мацаками. Жах та й годі!

Сара відійшла до дверей кухні і про всяк випадок сховалася за мене.

— Ага, «бідолашний павучок», ага. Я трохи зі страху не вмерла… — жалібно пробурмотіла дівчина. — Стережися, щоб він тебе не зжер!

— Саро, ну як він може мене «зжерти»?! Він і півпальця мого не з’їсть! У нього не такий великий рот!

— У них взагалі рота немає — у звичайному розумінні, — вставив я свої два центи.

— А як він їсть? — підозріло спитала напарниця.

— Він відригне на тебе свій шлунковий сік, а коли ти розплавишся, тобто перетравишся під дією кислоти, він усмокче те, що від тебе залишиться.

— Тьху, caro mio! Ти огидний!

— А я тут до чого? — знизав я плечима. — Це матінка-природа так придумала.

Франческа продовжувала тримати руку перед павуком.

— Ну, маленький, ну йди. Чого ти боїшся, любий?

Павук склав лапи й завмер. «І справді. Що буде, те й буде, — подумав, мабуть, восьмилапий. — Усе одно ж здохну рано чи пізно. Краще вже рано!»

— Диви, диви, пішов! — захоплено прошепотіла напарниця.

Павук знову розправив передні лапи й обережно торкнувся дівочих пальців.

Я не боюся комах та інших істот. Але, чесно, я б до такого павучидла навіть не підходив. Щойно «манюпусик» торкнувся Франчески, волосся в мене на потилиці стало дибки.

Напарниця взагалі не боїться різних подібних істот. На моїй пам’яті вона жодну істоту не назвала «огидною» або «страхітливою». Навіть клопа-смердючку, якого притарабанила на роботу й назвала моїм іменем. А «огидним» може назвати хіба що мене. Я й не знаю, за що мені такий привілей.

Обережно переступаючи лапами, павук виліз сицилійці на руку. Дівчина встала й піднесла руку до обличчя, щоб краще роздивитися нового друга. Новий друг вирячився на Франческу всіма своїми вісьмома очима.

Ми теж вирячилися на павука своїми вісьмома очима.

Павук був великий. Тільки головогруди й черевце мали завдовжки десь із дюйм (майже два з половиною сантиметри). А з ногами й усі два з половиною. Потужні хеліцери з чорними отруйними кігтиками і педипальпи, наче м’язисті руки в боксерських рукавичках. Ноги рясно вкриті волоссям. На черевці — малюнок у вигляді широкої вертикальної смуги з нерівними краями і рядом чорних крапок по обидва боки.

— Lycosidae, — нарешті визначив я.

— Га? — здивовано округлила очі напарниця. — Що це?

— Це павук із великої родини павуків-вовків. «Lycos» давньогрецькою означає «вовк».

— А хіба не «lupus»?

— Це латиною.

— Ну ти прямо Даррелл!

— Гей, ботаніки! — гукнула Сара, яка під час нашої вченої розмови стояла в кухонних дверях. — Я йду зустрічати полковника!

— Він уже прилітає з Пуерто-Ріко?

— Так, але основна група поки що лишається там, — Сара швиденько втекла.

Павук виявився, на диво, жвавий і весь час намагався залізти Франчесці в рукав.

— Потримай, будь ласка, малюка, поки я засукаю рукава, — попросила Франческа.

— «Малюка»! — гмикнув