Читати книгу - "Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років"

Доньки Марія (у родині — Марійка, або Гетьманша, 1898 р. н.) та Єлизавета (Лілі, 1899 р. н.), уже дорослі, свідомо погодилися з вибором батька. Особливо це стосувалося Єлизавети, яка й раніше захоплювалася українською мовою, поезією Тараса Шевченка. За свідченням наймолодшої доньки гетьмана Олени, котра народилася вже в еміграції, «Молоді і старші пани з батьківського оточення захоплювалися Лілі: молода гарна Гетьманівна, і до того ж справжня українська патріотка. Лілі від самого початку стала серед прибічників Гетьмана свого роду іконою, в кожному разі, найулюбленішим членом родини»109.

Старший син Петро (1900 р. н.) від дитинства був важкохворим, тому не міг адекватно сприйняти революційні події. За щоденником матері, він лише твердив, що «люди з глузду з’їхали та Бога забули». Другий син Данило (1914 р. н.) спочатку дивився на революцію «з точки зору пригоди з Майн-Ріда». Тринадцятирічному юнакові, очевидно, подобалися військові на вулицях, стрілянина, подорожі, переховування та конспірація. Переїзд до Києва визначив усе його подальше життя, перетворивши на палкого українського патріота. Цьому сприяло навчання в 1-й українській гімназії В. Науменка (у Петрограді гетьманич отримував тільки домашню освіту), а найголовніше — юнацький захват постаттю батька, його державотворчою працею. Відтоді й назавжди той став для Данила абсолютним авторитетом.

109

Отт-Скоропадська О. Остання з роду Скоропадських. — Львів: Літопис, 2004. — С. 287.

Гетьманська родина в парку резиденції. Серпень 1918 р.

Крім радощів від возз’єднання родини, Павлові Скоропадському та Аліні довелося пережити в Києві надзвичайно складну особисту трагедію. Чотирнадцятого серпня від апендициту раптово помер наймолодший син Павлик, улюбленець усієї родини, якому не виповнилося і трьох років. Його поховали на погості собору св. Олександра Невського, що розміщений біля Маріїнського палацу.

Загалом згадуючи цей період, Скоропадський писав М. Могилянському 1920 р.: «Життя моє особисте було суцільним пеклом під час гетьманування». Ішлося тут про родинні втрати, невлаштований побут, складні моральні випробування. Адже визнаному спортсмену, учасникові кінних перегонів, вітрильних регат, атлетові, плавцю, мисливцю і т. ін. доводилося весь час проводити за робочим столом, майже не виїжджаючи з розпеченого влітку Києва. Але пекло створювала не тільки погода. Різноманітні впливи, тиск із боку німців, австрійців, промисловців, фінансистів, поміщиків, з одного боку, вимоги української національної громади, з іншого —усі штовхали гетьмана до різких та однозначних кроків, які б спричинили обурення й спротив протилежної сторони. У спогадах гетьман писав, що свідомо обрав для себе середню лінію між революційними крайнощами, яку, наприклад, за часів Французької революції кінця XVIII ст. називали «без червоних ковпаків (тобто санкюлотів) та червоних закаблуків (тобто аристократів)». Проте така позиція зазвичай зумовлює критику обох сторін і майже ніколи не здобуває популярності. Достатньо сказати, що замах на гетьмана готували російські ліві есери й більшовики, праві монархісти, помірковані російські кола, українські ліві есери та ін. Б. Стелецький авторитетно стверджував, що здійснити такий атентат не було дуже складно, враховуючи, скільки людей щодня відвідувало гетьманський будинок, особисто Скоропадського, як легко можна було отримати дозвіл на це. Таким був ще один вимір «пекла», про який згадував гетьман: відчувати весь час загрозу для себе та страх за життя найдорожчих людей. Абсолютну реальність такого сценарію подій засвідчувало вбивство німецького головнокомандувача в Україні генерал-фельдмаршала Г. фон Ейхгорна, що сталося неподалік гетьманського будинку 30 липня 1918 р. Нагадаємо, що до того, 6 червня, пробільшовицькі агенти вчинили диверсію на Звіринецьких артилерійських складах, а за місяць, 31 серпня, — на військових складах в Одесі. Упродовж червня в Києві та Одесі сталося також кілька величезних пожеж, що їх сучасники вважали терактами більшовиків.

Працюючи не покладаючи рук, Павло Скоропадський за сім із половиною місяців свого правління встиг зробити дуже багато. На тлі інших регіонів колишньої Російської імперії Україна була острівцем миру та добробуту. Економіка запрацювала, було здійснено багато кроків у національно-державному будівництві, міжнародний імідж Української Держави зміцнено особливо після вересневого державного візиту гетьмана до Німеччини, особистої зустрічі з кайзером Вільгельмом ІІ. Нарешті був зламаний спротив німецьких військових стосовно створення українського війська.

Павло Скоропадський. 1919 р.

Водночас не можна говорити про те, що Українська гетьманська держава 1918 р. стала зразком успішно втіленого державного проекту. Накопичувалися проблеми, які не були розв’язані. Найголовніша з них — аграрна. Ця криза привела Скоропадського до влади, але він так і не зміг розв’язати її. Його особисті мрії щодо розбудови фермерства в Україні внаслідок примусового відчуження державою землі, продажу її селянам через державний банк, підтримання заможного селянства як військового (козацького) стану не були втілені в життя. Не вдалося також навести лад на місцях. Слабка місцева адміністрація не змогла приборкати свавілля німецьких та австрійських військових загонів, каральні експедиції, фінансовані латифундистами, роздмухування більшовиками й суголосними з ними українськими лівими есерами протестних настроїв у селі, провокування повстань, убивств, страйків тощо. Російські більшовики майже відкрито фінансували антигетьманські акції, вели переговори з українськими національними колами щодо підтримки повстання. До того ж, після завершення Першої світової війни, повалення монархій у Німеччині й Австро-Угорщині союзні війська в Україні перетворилися з певного стабілізувального чинника на чергову колосальну проблему. Натомість переможна Антанта не бажала мати справу із союзним Німеччині режимом. Ситуацію не врятувала навіть вимушена декларація про майбутній федеральний зв’язок України з небільшовицькою Росією, коли така постане. Дипломатичний десант до нейтральних і антантівських держав, підготовлений МЗС Української Держави, не був прийнятий. Чотирнадцятого листопада практично одночасно з оголошенням федеральної грамоти вибухнуло всеукраїнське повстання під проводом Директорії (П. Андрієвський, В. Винниченко, А. Макаренко, С. Петлюра, Ф. Швець), до якого приєдналася більшість гетьманських військ.

Ставало все очевиднішим, що на Павла Скоропадського чекали нові складні випробування. Тому на початку листопада він відправив усіх дітей разом зі старим управителем маєтків С. Пешехоновим, нянею А. Шабуніною спочатку до Одеси, а потім морем — до Італії, звідки вже на початку 1919 р. вони перебралися до Швейцарії. Натомість Аліна до останнього була з чоловіком у Києві, навіть залишила місто пізніше за нього.

Як відомо, 14 грудня 1918 р. гетьман підписав акт про зречення влади. Там ішлося про те, що він «протягом семи з половиною місяців докладав усіх зусиль, щоб вивести країну з того важкого становища, в якому вона опинилася», але Бог не дав сил упоратися з поставленим завданням, здійснити все задумане й потрібне для розбудови Української Держави. Справжні обставини зречення досі не з’ясовано. Сам Павло Скоропадський у спогадах стверджував, що акт про відмову від влади він написав у номері турецького посла в готелі «Палас» (нині на його місці «Президент-готель» на бульварі Т. Шевченка). Спонукало його до такого кроку бажання зберегти