Читати книгу - "Співці зла, Марчін Швонковський"

Вже піднімаючись вузькими сходами, Еркісія почув знизу відчайдушні крики: "Вони вбили нунція! Нунцій мертвий! Хапаймо їх!" і знав, що не може розраховувати на те, що охоронці припинять переслідування. Троє з них бігли одразу за ним. Він вискочив на дах, мало не втративши рівновагу, і тієї ж миті Дан і Лібічі грюкнули за ним дверима. На жаль, ті відчинялися назовні. Якусь мить зав'язалася відчайдушна бійка – бандит і сутенер штовхалися, щоб закрити прохід, а охоронці намагалися його відкрити.

Раптом Дан глянув на Лібічі, який спітнів і був напружений від напруги.

– Нічого особистого, – сказав він.

– Про що це ти… – почав італієць, але перш ніж він встиг закінчити речення, Дан відпустив двері, які з гуркотом відчинилися. Лібічі втратив рівновагу та впав назад, а бандит відскочив від входу та щодуху побіг до краю даху.

Габсбурзька гвардія, спрагла крові та помсти, накинулася на лежачого Лібічі, немов зграя вовків. На очах у Домініка його одночасно пронизали двома рапірами, насадивши на леза, як свиню на рожен; той лише встиг застогнати. У шаленстві вбивства на нього накинулися з кинджалами, кололи та колючи всюди, розсікаючи обличчя, вибиваючи гнилі зуби та так люто розмахуючи руками, що за лічені секунди італієць став схожий на закривавлену купу потроху з бійні, загорнуту в порвані ганчірки.

Тим часом Дан встиг стрибнути на дах сусідньої будівлі та крикнути попередження Еркісії. Іспанець, який споглядав це моторошне видовище, прокинувся та побіг до краю даху. Він спіткнувся об черепицю, втратив швидкість, але стрибнув. Щойно він відскочив від каркаса будівлі, він зрозумів, що не зможе цього зробити.

Відчайдушно розмахуючи руками, він схопився за ринву сусіднього будинку та повис на висоті п'ятого поверху. Охоронці залишилися на даху борделю – бачачи його поразку, вони побоялися йти його слідами, лише проклинали на всі чорти. Дан не міг йому допомогти, бо дах був надто похилий, щоб ризикнути спуститися вниз. Іспанця охопив раптовий напад паніки. Він безпорадно махав ногами. Був час, коли він міг без жодних труднощів піднятися сам. Колись. Тепер він був чоловіком років сорока, не в формі, з пишним животом, втомленим від необхідності бігати по чужих країнах і розмовляти чужими мовами. Він заплющив очі й серйозно подумав, щоб просто відпустити водостічну трубу.

В той момент, коли він вже погодився з усім, іспанець прошептав закляття.

І воно подіяло.

Тіло, що тягнуло його донизу, клітка його душі, раптом зробилося легким, мов пір'їнка. Іспанець без напруги підтягнувся і почав підніматися по черепицях в бік закликаючого його жестом Дана, не чекаючи того моменту, коли гвардійці організують собі пістолі. Він дозволив бандитові провести себе по віденських дахах, майже не дивлячись, куди йде. Замислився він дуже глибоко, але не про повідомлення Карафи, а про щось зовсім інше.

Тільки що він застосував praeciosum leviosum на самого себе. Ы без реагенту.

І мав надію, що вдасться це повторити. Лише в інших обставинах.

РОЗДІЛ VII

І Катаріна, і Гогенлое тривожно озиралися навколо, захоплюючись залізною дисципліною, що панувала серед шведів. Солдати, похмуро поглядаючи на них, готували їжу, бігали з наказами, ремонтували зброю та спорядження, чистили намети та форму, натирали воском підсумки для боєприпасів та розбирали припаси. Ніхто не сидів склавши руки. Катаріна помітила, що більшість солдатів мали дуже світле, довге волосся кольору пшениці, через що її власне біляве волосся раптом здавалося зовсім темним, а чорні, як вороняче пір'я, Пфедельбахи серед скандинавів виглядали як чужинці з-за моря.

Якщо на самому краю табору солдати ходили подібно до німецьких найманців, тобто повсякденно, чим далі вони заходили в табір, тим більш звичною ставала їхня форма. Широко відома була любов Густава Адольфа до одностроїв, темно-синіх жилетів, які надавали його армії вигляду великого, безособового натовпу, могутнього та жахливого організму, що дихав, харчувався та воював мов рій мурах-убивць. Важко висловити, наскільки це лякало натовп дрібних князів, які звикли до строкатих – і нечисленних – загонів війська своєї династії. З кожним кінським кроком Гогенлое ніби зменшувалися, як і їхня сеньора. Ще більше їх шокувало те, що після п'ятнадцятихвилинної їзди вони так і не дісталися центру табору, який простягався на кілометри.

Шведська сила здавалася незмірною. Хоча вони також проходили через позиції німецьких князів, переважно саксонців, саме війська з-за Балтики справили найбільше, найжахливіше враження. Катаріну особливо вразив вигляд артилерійського парку, повз який вони проїжджали. Гармати були розділені фашинною огорожею та охоронялися, мабуть, цілим полком і вишикувалися в довгі ряди. Там було все: величезні кульверини, картуни та шарфмеци[5], штанги та нотштанги, мобільні фалькони та легкі польові гармати - гуфніци, а також крихітні фальконети та зміївики, призначені для окремих полків. Тут і там пересувалися артилеристи та квартирмейстери, несучи кулі та бочки з порохом, що зберігалися в нашвидкуруч зведених зрубах. З-під брезенту, що закривав усі гармати, стирчали величезні, ненаситні морди латунних чудовиськ, спраглих свинцю, заліза та пороху. Дівчина спробувала оцінити, скільки артилерії тут зібрав Густав Адольф, але її було так багато, що вона збилася з рахунку. Стільки гармат, мабуть, коштувало цілий статок, через що ящики із золотом, перетворені нізвідки, виглядали як грошова дрібниця. Вперше її з усією силою осяяло, що за королем Швеції стояла не лише сила тактичного генія та навченої армії, а понад усе сила грошей. Вони стікали до Густава Адольфа широким потоком з незліченних провінцій північної імперії, множився на мільйони завдяки торговельним договорам і накопичувався на купах здобичі з польських, російських та німецьких міст. І з таким потоком золота було важко конкурувати.

Перш ніж враження встигло збити її з ніг, вони нарешті дісталися центру армії, де були розміщені лише елітні солдати зловісного Даларнського полку, добірної Блакитної бригади та Лівгардету – спеціальних підрозділів, переданих у виключне розпорядження короля. Хоча вони й уважно гляділи, ніде не побачили сумнозвісних с'юнґондерів.

Намети в цій частині табору були більшими та пишнішими, оскільки більшість із них займали генерали та маршали. Вони концентрично оточували величезний королівський намет, схожий на віллу, над яким гордо майоріли прапори з трьома коронами та золотими левами. Саме тут їх зупинив провідник, який низько вклонився та втік, гнаний невідомим наказом. Вони зіскочили з коней і невпевнено озирнулися навколо.

З одного з генеральських наметів вийшов високий,