Читати книгу - "Антон та інші зі зграї"

Доки в темному кінозалі фільм мерехтить десь повз мене, я знову повертаюся думками до тварин, котрі живуть зграями. Бджоли й терміти, птахи й вовки. З-перед очей ніяк не зникає картинка з бібліотечної книжки: антилопа гну в пащі лева.

Бо, з одного боку, я й сам живу, певним чином, у лев’ячій зграї, де всім у цій савані заправляють Карл та Сіндре. А з іншого боку, почуваюся отією гну в пащі лева. Вона впіймалася, і виходу немає, окрім як дриґати ногами. Леви її здолали.

Дорогою додому ми скорочуємо шлях через торговий центр. Нікуди не спішимо, заглядаємо у вітрини крамниць, доїдаємо солодощі.

Та є одна крамниця, вітрину якої ми розглядаємо здалеку. З таких народ здебільшого хихоче й обходить боком.

— Саме для Порочного Пера! — пирхає Сіндре.

«Маленькі помічники Амура» — називається бутік. У вітрині, під світляними літерами, висять трусики-стрінґи з леопардовим візерунком. (Не знаю, хто такий Амур, і однаково не розумію, чим йому можуть допомогти стрінґи!)

Крамниця поруч цілком звичайна — ювелірна. На вітрині — величезне фото закоханої пари й двох обручок за 6000 крон, над ним — напис: «Разом на все життя».

«Разом на все життя», — думаю я і зітхаю. Не судилося мені зазнати такого кохання.

Зате зазнаю чогось зовсім іншого.

Хто це стоїть просто перед ювелірною крамницею, з багетом під пахвою і в БЕРЕТІ на голові?!

Тато! Майже смертельна доза адреналіну випорскується у мою кров. З пульсом не менше 300 ударів за хвилину я перелякано розглядаюся навсібіч. Тато нізащо не повинен мене побачити! Чи, правильніше, Карл і Сіндре нізащо не повинні побачити його. Не маю жодного бажання ще раз видавати свого тата за Б’ярне Мортена Еллефсрюда.

Я блискавично ховаюся за якусь колону.

Звісно, це виявляється найпровальнішою стратегією у світі. Бо одна справа, що мене не бачить тато, а зовсім інша, що мене не бачить Сіндре. Він здивовано роззирається і доволі голосно кличе:

— Антоне?

Якщо якесь ім’я змусило б тата обернутися, то саме ім’я його сина. Від цього ні за якою колоною не сховаєшся.

— Антоне? — каже й собі тато — у береті, з багетом під пахвою і… кінським хвостиком.

Звичайно, я міг би погладити його по голові й сказати: «Привіт, Б’ярне Мортене!». Але з двох зол вибираю те, що прудкіше: мчу галереєю торгового центру, аж два останні льодяники підстрибують у пакеті.

— Антоне! — чується дорослий голос услід.

— Антоне! — додається до нього дитячий.

Озирнувшись на бігу, бачу трьох людей, котрі женуться за мною. Карл і Сіндре, на щастя, попереду. Позаду біжить дивний чоловік у береті, розмахуючи багетом. Численні відвідувачі обертаються на нього.

Я стрілою завертаю за кут і заскакую в перший-ліпший туалет, відразу в кабінку. Сиджу напочіпки на покришці унітаза, хекаю, мов шалений, і дуже уповаю на те, що тато не встиг побачити, куди я сховався.

А ще дуже сподіваюся, що всі троє переслідувачів — тато, Сіндре й Карл — не увірвуться у туалет одночасно. Бо що тоді робити?!

Я навіть дихати боюся. Навіть не наважуюся відчепити від підошви гидкий туалетний папір. Сиджу на унітазі, як до смерті перелякана курка, хвилини спливають нестерпно довго, наче на уроці математики, коли ми вчили дроби.

На щастя, ніхто не вбігає в туалет. Потроху я заспокоююся, дихання вирівнюється. Я обережно відчиняю кабінку, рушаю до умивальника і чолом до чола стикаюся з… жінкою.

Умить до мене доходить: я в жіночому туалеті!

Вилітаю з дверей на галерею і знову стикаюся чолом до чола. З Карлом та Сіндре.

Обидва страшенно схвильовані. Сіндре ще не відхекався.

— От дідько! — сопе він. — Той Б’ярне Мортен якийсь божевільний! Ганятися за людьми з багетом!

Я неуважно киваю, бо для мене зараз важливо лише одне.

— Де він? — питаю, лякливо озираючись.

Але Карл заспокійливо плескає мене по плечі, показує у вікно на автостоянку.

— Нема! Сів у авто й поїхав!

Я полегшено зітхаю. Сіндре хитає головою.

— Таким дурнуватим треба заборонити сідати за кермо. Як гадаєш, він небезпечний?

Я мовчу.

Замість мене відповідає Карл, з притиском:

— Гарантовано!

Сіндре серйозно дивиться на мене.

— Більше ніколи не давай йому багета!

Удома я почуваюся ніяково. Тато стоїть біля мийки, миє каструлі. Мені закортіло підійти до нього й сказати, який він чудовий тато, лише волосся носить задовге. Але я не знаю, з чого почати.

Зате знає тато. Він обертається від мийки з щіткою в руці й каже:

— Гадаю, нам треба поговорити, — і додає: — Доки Анни немає удома.

Ага… Цього можна було сподіватися. Лише не розумію, до чого тут Анна.

Ми йдемо до вітальні. Тато сідає у фотель, я — на канапу.

— Ти… був однозначно приголомшений, побачивши мене… перед ювелірною крамницею… — починає тато. — І перед вітриною з… обручками.

— Е-е… так…

Хоча «приголомшений» — не те слово. Скоріш наляканий до нестями.

Тато прокашлюється.

— Треба було поговорити з тобою про це раніше, але…

Звісно, треба було, думаю я. Ще того дня, коли я перед школою погладив його по голові, а потім сказав, що ми з хлопцями закладалися. Він, без сумніву, здогадався, що я брешу.

— Для нас з Анною дуже важливо, щоб ти… — тато на мить замовкає. — Ти, звичайно, розумієш, що я хочу сказати?

— Мабуть, так…

Тато ж хоче знати, чому я від нього ховаюся і тицяю йому в руки канапку. Але далі не розумію, при чім тут Анна.

— От і добре, — полегшено зітхає тато. — То… доки не прийшла Анна… Що ти про це думаєш?

Я затамовую подих. Тепер треба пояснити татові, чому я не хочу, щоб він вирізнявся на тлі решти людей. Що я маю крутих друзів, які насміхаються з будь-якої інакшості. Наприклад, з беретів чи кінських хвостиків.

— Це нелегко… — промовляю я.

На татовому обличчі вимальовується тривога. Він знову прокашлюється.

— Нелегко… Тобто… трохи несподівано?

— Я лише хотів сказати… що іноді почуваюся невпевнено. Ну, розумієш, оце входження… у зграю.

— Зграя, ага… Так, завжди тривожно, коли… новачки входять у зграю.

Я киваю.

— Бо зграя повинна прийняти новенького.

Тато дивиться на мене дуже серйозно.

— Це правда, — погоджується він, наморщивши чоло. — Але… поява нового члена… е-е… може змінити… або поліпшити зграю, як думаєш? — і додає: — Анні би сподобалося.

Щось тато забагато говорить про Анну, як на мене.

Та все ж я вирішую розповісти все, як є. Що насамперед йдеться про його зачіску.

— Може, електрична бритва стане в пригоді? — обережно торкаюсь я дражливої теми.

Тато нараз витріщає очі.

— Бритва… зовсім не цього я очікував!

Я уже й не знаю, що казати. Тато — теж, як видно з його реакції. Зрештою він наважується.

— То ти… вважаєш, що треба поголитися?

— Трішки… Спереду менше, — кажу я, маючи на увазі кінський хвостик. — Більше ззаду.

Раптом я відчуваю неймовірне полегшення. Нарешті Б’ярне Мортен забереться геть з мого життя.

Однак тато чомусь дуже дивно дивиться на мене…

СОЛОДОЩІ Й БОЖЕВІЛЬНІ ДАМИ

У неділю я іду до Уле. Малюнок на чолі зник (мабуть, я його випітнів), а Уле видужав. Я беру з собою фільм і пакетик таких «гумових» кислуватих желейок, їх Уле дуже любить.

— А я думав, ми тренуватимемося, — здивовано дивиться на пакетик Уле.

Ні… Десь я вичитав, що сила волі, як