Читати книгу - "Царська рокіровка, Мелхіор Медар"

пес, але через деякий час затих. Прокурор із сумнівом глянув на явно ненадійне риштування й заперечливо кивнув сам собі. Він чув гарчання, шурхіт і сопіння затисненого стіною поліцейського, але нічого не бачив – крім його дупи в темно-синіх казенних штанях, що стирчала з діри. Агент борсався і крутився, але явно застряг, як пробка в пляшці – ні вибратися, ні повернутися в прохід не міг.

Прокурор ще трохи почекав, але зрештою йому стало нудно. Він підняв сумку москвича, запхав її собі під пахву, потім підняв палицю, добре зважив її в руці і спритним, досвідченим рухом вдарив свого підлеглого по обтягнутих тканиною сідницях. І негайно все виправив…

Представник права заверещав, як обпечений, але… після другого удару вискочив з іншого боку стіни, як пробка від шампанського! Перш ніж він встиг щось сказати, його пес кинувся на елегантного радника, вважаючи, що він є безпосередньою причиною болю свого господаря. Якби не неймовірні рефлекси чиновника, який врятував собі гомілки, але не штанини, Естар Павлович, мабуть, шкутильгав би все життя. Дипломатичний талант ван Хоутена до переговорів не допоміг – після того, як першу штанину було розірвано, пес з білими іклами знову готувався напасти, але, на щастя, коли він уже вчепився за другу штанину панталон пана радника, провідник знайшов таки голос і з гучним «Сидіти!» відправив собаку – на знак покарання - в кут.

Противник адвокатів, почувши пронизливий гавкіт, обережно просунув голову в звільнений отвір, але, навчений досвідом попередника, не мав наміру протискуватися крізь нього. На протилежному боці він побачив просторе подвір'я постоялого двору, де кружляли коні й візники, стояли вози з вантажами. Біля лазу він помітив Естара Павловича в подраних штанях і з поворозками, які виднілися поверх теплих єгерських кальсон. Поруч стояв агент-провідник чотирилапого агресора, потираючи під пальтом власні кальсони крізь вовну штанів. Сам пес сидів у кутку біля ніг свого начальника. Ван Хоутен, ображений на весь собачий світ, схилився до голови прокурора:

– Слід втрачено. Надто багато людей. Затоптаний. Ми з філером підемо довкола, до відділку і зустрінемо вас там. Чи не могли б ви віддати мені мою сумку та… е-е… навчальний інструмент для тілесних покарань?…

Фон Брюгге кивнув, проштовхнув валізу крізь отвір у стіні палицею, а потім кинув і її саму. Він розвернувся на місці і почав повертатися проходом. Дійшовши до агента, який усе ще стояв біля того місця, де лежала мотузяна драбина, він наказав йому взяти її, і вони разом рушили до виходу.

– Тут фотографії не знадобляться, — сказав він. – А слід і так загублено, – додав він.

Хвилин через п’ятнадцять, каламутний, брудний, з великим зеленим синяком під оком – бо після всіх цих трюків від пудри не лишилося й сліду – він вийшов на подвір’я, звідки й почав свої мандрівки.

А через двадцять хвилин, вимитий і причесаний, але без верхнього одягу, відправленого на чистку, він сидів у поліцейському відділку, пив чашку за чашкою чай, щедро підливаючи до нього ром і так само щедро підсолоджуючи. Навколо юрмилося багато людей – поліцейські приводили свідків на допит та виводили їх, філери писали звіти, агенти робили нотатки, дільничні приносили якісь речі, а городові виносили те, що вже було непотрібне.

– Одного я не розумію, – важко просопів фон Брюгге, – ми відійшли від місця злочину на дві кам’яниці, потім повернулися до нього з іншого боку, потім пішли далі – знову за дві, може три кам’яниці і звідти повернулися назад. Загалом не буде й кілометра, ну, порахувавши закутки... скажімо, півтора... а мені таке відчуття, ніби пішки пройшов до Ченстохови і назад... Чари чи як?

У натовпі почувся тихий регіт, низький, як звуки контрабасу, мабуть хтось з поліцейських кинув пошепки якийсь жарт. Раптом усі замовкли, бо персона, що сиділа біля пляшки з ромом, кинула на них такий невдоволений погляд, що посмішка у всіх на обличчях застигла. Смішки, здавалося, замерзли в повітрі й впали на підлогу градом крижаних крихт…

Чиновник для особливих доручень сидів, загорнувшись у картатий плед, наче в кільт. Обличчя його вкрилося густим рум'янцем, бо він давно не з'являвся на людях у такому непристойному негліже.

Естар Павлович мовчки дивився на щойно принесені з місця злочину речі, розкладені на столі. Мотузкова драбина, клаптики паперу, старий черевик, зім’ятий і вимазаний дьогтем капелюх, надбита скляна ампула, брудний згорток… На столі лежали й інші трофеї. Все, що знайшли, і до чого ніхто з жителів не зізнався, потрапило до відділку. У центрі знаходилося лезо бритви: зазубрене, поцятковане вапном і з уламками цегли, що все ще були вбиті в метал. На одному кінці воно мало три маленькі отвори — очевидно, просвердлені алмазом — утворюючи щось на зразок трикутника. Дірки були заглушені заклепками, під якими з одного боку виднілися вирвані шматки дубленої шкіри.

Прокурор перехилився через стіл, уважно розглядаючи предмет:

– Лупу! – кинув він. Послужлива рука підклала йому під ніс бажаний предмет. Він обережно схопив лезо пінцетом і розглянув його через збільшувальне скло. — Кров… — прошепотів.

– Так, – підтвердив пан радник. – Знаряддя вбивства. А точніше, його частина. Один кіготь…

– Кіготь? – здивувався пан Тимофій.

У кімнаті запала тиша, всі з цікавістю дивилися на дивний предмет. І на незнайомця в шотландській спідниці, який говорив нісенітниці.

– Так, кіготь. Із Золінгена, як свідчить напис. Злочинець зробив собі рукавичку. Шкіряну, звідси шматочки шкіри під заклепками. Він прикріпив до неї леза бритв. Німецька, надійна сталь. Під час розтину потрібно перевірити, скільки було таких лез. Думаю, мабуть, три, а може й більше. Ось чому він міг завдати стільки поранень одним рухом. І йому не знадобилося багато часу, щоб… спотворити тіло. За один раз декілька розрізів. Щось подібне я колись вже бачив, на японській гравюрі. Цього разу зловмиснику не пощастило – хтось його сполошив. Злякавшись, він вдарив не лише в тіло, але й в стінку. Бритва врізалася в стіну, і він, бажаючи швидше звільнитися, зламав її, вирвавши з кріплення одне з лез. Тепер все, що залишилося зробити, це знайти цю рукавичку.

– Так, тільки й усього, — гірко зітхнув фон Брюгге і зробив глибокий ковток зі своєї склянки, щоб втішитися.

Решта предметів, дуже ретельно оглянутих агентами, прокурором і паном радником, ймовірно, не мали нічого спільного з переслідувачем жінок, принаймні нічого цікавого серед них не виявлено. Драбина була зроблена дуже професійно та акуратно, але не