Читати книгу - "Царська рокіровка, Мелхіор Медар"

class="p">Чоловіки перезирнулися, знизали плечима і взялися до роботи. Коли поліцейський лікар робив попередній звіт прокуратурі та панам з кримінальної поліції, його також слухав московський фотоаматор. Тим часом професійний фотограф разом із помічником розставляв обладнання. Були розкриті посріблені парасолі, спрямовуючи світло смердючого і палаючого мов вибух магнію. Під брамою поліція вже опитувала свідків.

– Вона мертва близько двох годин. Може, менше, більш точно я зможу сказати тільки після розтину. Швидше за все, померла вона від того, що їй перерізали горло, тіло не було понівечено, лише обличчя облили кислотою. Судячи із запаху – азотною. Мабуть, хтось налякав зловмисника…

– Нарешті. Можливо, собака вловить запах з іншого боку стіни…, — сказав один із чоловіків у котелкові.

– Як він туди вліз? Ні драбини, ні ящиків, ні бочок… нічого немає, – додав другий.

– Треба уважно оглянути сліди на паркані. Якщо такі є. Може, там якась посудина, пляшка, в якій він приніс кислоту? – втрутився прокурор.

Усі обернулися до трупа, оглядаючи місце навколо тіла, що лежало з задертою спідницею.

– Ми вже знаємо, хто це? – запитав фон Брюгге інформаторів, що стояли поруч. З цим же запитанням ті звернулися до дільничного, який, скоріше за все, прибув першим. Він підійшов до прокурора, відповідним чином представився і відповів:

– Так, це Софія Анатоліївна Алмазова, покоївка з квартири на четвертому поверсі. Служить у купця Дмитра Степановича Обухова.

– Чи хтось бачив цю подію? Хто вас сповістив? О котрій годині? Є свідки? – бідолашного дільничного засипали запитаннями.

Прокурор обернувся, махнув радникові і сказав йому:

– Для нас тут нічого немає. Вони чудово справляться і без нагляду.

І повернувся в бік поліцейських:

– Опитайте всіх мешканців, особливо слуг. Уважно перевірте тих, чиї вікна квартир виходять у двір. Сторожа відведіть до відділку. Коли заберуть тіло – на розтин. Потім уважно огляньте обидва двори і стіну. Опишіть і сфотографуйте кожен знайдений там предмет. Опитайте мешканців – який кому належить. Кожен не ідентифікований нехай заберуть у відділок. Підготуйте список свідків і опитайте їх ще раз у поліцейському відділку. Порівняйте обидва протоколи допитів. Я приїду до вас, у відділок, через… скажімо, півтори години. Там все має бути готове. Надішліть фотографії на негайне проявлення, а щойно вони будуть готові, відправте їх у комісаріат.

Закінчивши віддавати накази, він кивнув на прощання панам із кримінальної поліції, одному навіть потиснув руку й звернувся до Ван Хоутена:

– Ходімо. Ми підемо за собакою. Це єдиний шанс швидко розв'язати проблему.

Вони вийшли через обидві брами і двори на вулицю. Поліцейський, який стояв там, показав їм напрямок, куди пішли Новіков і агент-провідник собаки. На вулиці вже було повно всього – п’ять екіпажів, критий віз, який прислали за тілом, юрба зівак – здебільшого слуг та двірників, але не тільки їх – серед моря полотняних очіпків і суконних кашкетів можна було побачити модні жіночі капелюшки, чоловічі циліндри та котелки… Зіваки розступилися перед грізним, повним прокурором, а позаду нього протиснувся стрункий елегантний чоловік з саквояжем та палицею.

Через дві брами вони повернули у двір. Там стояв філер, який показав їм подальший шлях. Вони пробиралися крізь лабіринт маленьких проходів між господарськими будівлями, коморами, складами, купами порожніх і повних бочок, горами викинутих, поламаних ящиків, насипаними копицями сіна й соломи для коней, серед парканів і огорож, що ділили цей Клондайк на "зони інтересів"; серед постійного гавкоту різноманітних сірків, азорів та інших дворняг, прив’язаних у конурах, які охороняли цінне майно міщан. Майже в усіх вікнах, що виходили на подвір’я, було видно голови в очіпках, хустках і головних пов'язках – мабуть, ціла армія слуг вийшла на галереї підглядати за діяльністю поліції. За кілька хвилин — не через велику відстань, а через незграбні рухи кремезного правоохоронця, який насилу маневрував своїм масивним тілом у вузьких проходах — вони вийшли в якийсь коридор. Обабіч тягнулися стіни, між якими залишалася маленька, вузька й порожня нічийна ділянка. Вона утворювала зигзагоподібний коридор, обидва кінці якого були невидимі. Були тут і покинуті ящики, і діряві казани, і горщики, і навіть викинуті напіврозбиті меблі. Чиновники розгублено перезирнулися: куди тепер? Ліворуч чи праворуч?

Пан фон Брюгге, втомлений, але повний сил, заговорив першим, з легкою іронією:

– Пане детективе, а ваш чудовий ніс скаже нам те, що наш не менш чудовий песик винюхав раніше?

Естар Павлович, який не прийняв насмішки, лише знизав плечима.

Прийняти рішення їм допоміг поліцейський свисток - наліво! Попрямували в тому напрямку. Час від часу стіни переходу звужувалися так, що проходити було важко, а іноді покинуті речі та мотлох повністю перекривали шлях. Траплялося й так, що ідучи вони зникали, наче в тунелі: мабуть, хтось для власної зручності оббив прохід дошками, створивши таку собі стелю. Якби не ворота та діри в стінах, які час від часу з’являлися з обох боків, могло б скластися враження, що це прихований шлях для розбійників – місце евакуації з їхніх злодійських ескапад.

Задихані та вкриті крейдою зі стін, фон Брюгге та Ван Гоутен, який, як завжди, виглядав так, наче вийшов прямо з магазину чоловічої моди, нарешті дійшли до місця, звідки вони могли побачити агента, який чекав, очевидно, щоб показати новоприбулим дорогу. Саме він час від часу свистів у поліцейський свисток. Агент дав пройти повз себе. У цьому місці, мабуть, по той бік стіни був той самий двір, де вбили дівчину. Купа ящиків і скринь, щільно поставлених одна на одну, сягала майже до верху кам’яної стіни. На останньому ящику, прив’язаному до його металевої "ручки" – захвату для перенесення – лежала звернута мотузяна драбина.

– От же, зараза! Добре підготувався до експедиції! – гримнув пан Тимофій. - Де собака? – звернувся він до шпика. Той показав далі вздовж проходу. – Давай, тепер, коли пес має впевнений і чистий слід, можливо, ми знайдемо негідника!

Вони продовжили шлях у лабіринт у пошуках Мінотавра. Погоня тривала. На жаль, уже через двадцять кроків вони побачили кінець стежки, перегороджений стіною, а поряд, у дірці, зробленій у бічній стіні, виднілися сідниці поліцейського провідника. Видно було тільки його ноги, що борсалися, – помічник собачого носа, закутаний у товсте зимове пальто, застряг у отворі.

Естар Павлович кинув сумку й палицю, нашвидкуруч спорудив хиткі сходи з кількох скринь та столика й піднявся ними. Там він трохи погойдався на краю стіни, а потім перестрибнув на інший бік. Відразу ж почав гавкати поліцейський