Читати книгу - "Страх мудреця, Патрік Ротфусс"

Розділ сто двадцять четвертий. Про імена

— Ти, — промовила Вашет, поки ми йшли між пагорбів, — жахливий бундючний демонстративний негідник. Ти знаєш це?

Я злегка схилив голову в її бік і граційно зробив жест «покірне прийняття».

Вона дала мені потиличника.

— Годі гнути кирпу, осел мелодраматичний. Ти можеш обду­рити їх, але не мене.

Вашет піднесла руку до грудей, неначе пліткуючи.

— Ви чули, що Квоут приніс із меч-дерева? Те, чого не може зрозуміти варвар: тишу та спокій. Серце Адемре. Що він запропонував Шегін? Готовність проливати кров за школу.

Вона поглянула на мене. На її обличчі відображалося щось середнє між огидою й веселістю.

— Серйозно, ти наче з книжки казок прийшов.

Я показав жестом: «Милостиве, улесливе, стримане, лагідне прийняття».

Вашет простягнула руку й сильно вдарила мене по вуху пальцем.

— Ой! — я розреготався. — Гаразд. Але не смій звинувачувати мене в мелодраматичності. Ви самі — один великий суціль­ний драматичний жест. Ця тиша. Цей криваво-червоний одяг. Ця прихована мова. Секрети й таємниці. Можна подумати, ніби все ваше життя — це суцільна вистава, — я зазирнув їй у вічі. — І це я сказав у будь-якому сенсі, хоч прямому, хоч переносному.

— Що ж, ти справив враження на Шегін, — визнала вона. — А це — найважливіше. І ти зробив це в такий спосіб, що голови інших шкіл не зможуть надто сильно бурчати. А це також найважливіше.

Ми дісталися свого пункту призначення, невисокої трикімнатної будівлі поряд із маленьким загоном для кіз, побудованим із колотої деревини.

— Ось хто подбає про твою руку, — сказала Вашет.

— А як же аптекарка? — запитав я.

— Аптекарка — близька подруга матері Карсерет, — пояснила Вашет. — І я не допущу, щоб вона доглядала твої руки, навіть за золото, — вона кивнула на будинок, що стояв поблизу. — Зате до Делна я звернулася б сама, якби мене треба було підлатати.

Вона постукала у двері.

— Може, ти й належиш до школи, та не забувай, що я все одно твоя вчителька. Я завжди знаю, як краще.

***

Згодом, коли моя рука була туго забинтована, ми з Вашет зустрі­лись із Шегін. Ми перебували у приміщенні, якого я ще ніколи не бачив, меншому за ті, в яких ми обговорювали летані. Там стояв маленький неохайний письмовий стіл, ваза з квітами й кілька кріселець зі зручними подушками. На одній стіні висіла картина із зображенням трьох птахів у польоті на тлі призахідного неба — не намальована, а складена з тисяч шматочків яскравої емальованої мозаїки. Я підозрював, що ми опинилися в аналозі кабінету Шегін.

— Як твоя рука? — запитала вона.

— Добре, — відповів я. — Поріз неглибокий. Делн накладає шви найдрібнішими стібками, які я коли-небудь бачив. Він просто надзвичайний.

Шегін кивнула. «Схвалення».

Я підняв ліву руку, загорнуту в чисте біле полотно.

— Найважче буде чотири дні нічого не робити цією рукою. Я вже почуваюся так, ніби мені порізало не руку, а язик.

Тут Шегін несподівано для мене злегка всміхнулася. Товариський вираз її обличчя був великою похвалою.

— Ти сьогодні непогано показав себе. Про це говорять усі.

— Гадаю, ті нечисленні люди, які це бачили, мають кращі теми для обговорення, — скромно заявив я.

«Веселе здивування».

— Може, це й так, але ті, хто стежив зі схованок, поза сумні­вом, розповідатимуть, що вони бачили. Сама Селеан, напевно, вже розповіла сотні людей, якщо мої здогади правильні. До завтра всі вже очікуватимуть, що від твоєї ходи труситиметься земля, неначе ти — сам Ейте, який тимчасово повернувся до нас.

Я не знав, що й сказати, тому промовчав. У мене таке буває рідко. А втім, як я вже казав, я вчився.

— Я чекала нагоди дещо з тобою обговорити, — сказала Шегін. «Насторожена цікавість». — Привівши тебе сюди, Темпі розповів мені довгу історію про ваші спільні мандри, — додала вона. — Про ваші пошуки бандитів.

Я кивнув.

— Чи правда, що ти знищив частину людей магією крові, а тоді викликав блискавку, щоби знищити решту?

Тут Вашет підвела погляд і по черзі поглянула на кожного з нас. Я вже так звик розмовляти з нею атурською, що мені дивно було бачити, як на її обличчі відображається невиразна адемська байдужість. І все ж я здогадувався, що вона здивована. Вона не знала.

Я подумав, чи не спробувати якось пояснити свої дії, та відтак вирішив, що не варто.

— Так.

— Отже, ти могутній.

Я ще ніколи не думав про це таким чином.

— Маю певну силу. Є й могутніші люди.

— І тому ти шукаєш кетану? Щоби здобути силу?

— Ні. Я шукаю з цікавості. Я шукаю знання речей.

— Знання — це своєрідна сила, — зауважила Шегін, а тоді начебто змінила тему. — Темпі казав мені, що серед бандитів головував якийсь ринта.

— Ринта? — шанобливо перепитав я.

— Погана істота. Людина, що є більше ніж людиною, та водночас є менше ніж людиною.

— Демон? — запитав я, машинально вживши атурське слово.

— Не демон, — відповіла Шегін, із легкістю перейшовши на атурську. — Демонів не буває. Ваші священники розповідають історії про демонів, аби вас налякати, — вона ненадовго зазирнула мені в очі та граційно зробила жести «винувата чесність» і «серйозна важливість». — Але на світі є погані істоти. Давні істоти в подобі людей. І деякі з них гірші за всіх інших. Вони вільно ходять світом і коять дещо жахливе.

Я відчув, як у мені зростає надія, і сказав:

— Я також чув, що їх називають чандріянами.

Шегін кивнула.

— Я теж це чула. Але слово «ринта» підходить краще, — Шегін зміряла мене довгим поглядом і перейшла на адемічну. — Зважаючи на те що мені розповідав Темпі про твою реакцію, я вважаю, що ти вже зустрічався з таким.

— Так.

— Чи зустрінешся ти з таким ізнову?

— Так, — відповів я з такою певністю в голосі, що здивувався сам.

— Навмисне?

— Так.

— Із якою метою?

— Убити його.

— Таких істот убивати нелегко.

Я кивнув.

— Чи скористаєшся ти для цього тим, чого тебе навчив Темпі?

— Із цією метою я скористаюся всім, — я несвідомо почав робити жест «абсолютно», але зупинився через пов’язку на руці й насупився на неї.

— Це добре, — сказала Шегін. — Твого кетану буде недостатньо. Він кепський як на твій вік. Добрий як на варвара. Добрий для людини з такою короткою