Читати книгу - "Сини змієногої богині"

На думку вчених, зображення на скелях Кам’яної Могили належать до періоду від кінця палеоліту і до початку залізного віку, а знайдені в печерах письмена і рунічні знаки – до одного із найранішіх періодів людства, а також пізніших народів, які на протязі тисячоліть населяли південні терени України. (Дехто навіть у своїх гіпотезах-припущеннях сягає в глибини прошумерської цивілізації!.[125])

Радіокарбонний аналіз показав, що Кам’яна Могила є найдревнішим пам’ятником на нашій планеті. На протязі тисячоліть вона була культовим місцем – храмом під відкритим небом для багатьох народів, що кочували там, в тім числі і для скіфів. Тож не виключено, що нас ще чекають нові сенсаційні відкриття. Зокрема, й щодо Скіфії, її історії, культури, а також скіфської мови, якої досі так ніхто й не знає.[126]

«З усіх небезпек найнебезпечніше – це життя, адже воно завжди закінчується смертю, і тут нічого не вдієш», – так міркував того ранку Старий, зі спокоєм приреченого готуючи себе до переходу в інший світ.

І йому бачилося – примарилося чи насправжки? – як нічним, ба вже передсвітанковим степом бігла лань, сірувато-руда, зі світлими плямами, бігла, нечутно стелячись над срібною ковилою, якась прозора, ніби аж безтілесна в місячному сяйві, що вже блідло й тануло на зламі ночі.

За нею навально й невідворотно мчала жовта левиця.

Ось-ось наздожене трепетно-лякливу й беззахисну лань.

«Ще одне чиєсь життя скінчиться», – горблячись біля багаття, знічено подумав Старий, і йому було вже все одно.

Лань зникла у білому мерехтливому мареві.

Слідом за нею розтанула й левиця.

Старому здалося, що там, де щезла втікачка з переслідувачкою, туман ніби зарожевів, відтак закривавився, і червона пляма поволі розповзалася в білому серпанкові.

Степ наче тяжко зітхнув.

«Таки урвалося…» – якоюсь ще живою часткою єства відзначив Старий, все так само горблячись біля багаття, що вже не гріло дедалі холодніле його тіло. Хмизу, щоб підгодувати вогонь-ненажеру, не було та й неохота його шукати: для чого? Власне, для кого? Чи не все одно де погибати: тут чи трохи далі?

Дивлячись затуманеними очима, що сльозилися, на криваву пляму в серпанкові, Старий пригадав, що йому, ще малому скіфеняті, розказував колись дід.

Лань – то життя наше беззахисне на вітрах цього світу, а невблаганна, прудконога левиця – доля людини. А мо’, й фатум. Як народиться лань-життя, так тієї ж миті з’являється левиця-доля і починає свою нестримну погоню. І не втечеш од неї, не одуриш її, хоч би ти був найбільшим дурисвітом, і не сховаєшся од неї хоч і на краю світу, не відкупишся всіма скарбами світу. Скільки там часу левиця гнатиметься за ланню – того ніхто не відає, ні бідняк мізерний, ні сам цар вельможний, – стільки й житимеш у світі білому. Одне лиш знане: як би не тікала лань-життя, а все ж вона приречена з дня свого народження, бо рано чи пізно – тут уже кому як поталанить, – левиця таки наздожене… Бо долю, кажуть, мудрі люди, і на коні не обскачеш!

Але у світі білому все мудро влаштовано, тож людина має жити й радіти життю, найбільшому дарункові, посланому небом; любити й народжувати дітей, воювати і страждати, горювати й сміятись – навіть відчуваючи фатальний подих левиці за своїми плечима.

Що вдієш, як по лань-життя посилає левицю-долю сама Аргімпаса, небесна донька батька всіх скіфських богів та людей, всемогутнього Папая, жона бога війни Ареса, богиня кохання, життя та смерті. Вона чарівна і прегарна, і з її розкішною вродою навіть богині не в змозі змагатися, де вже там простим смертним! Коли Аргімпаса спускається з небес і йде степом, під ногами в неї квітнуть тюльпани, в її присутності навіть дикі звірі стають покірними та ласкавими. Перед Незрівнянною все пломеніє і сяє, і все живе сповнюється любов’ю – ось чому батько Папай дав своїй чарівливій доньці необмежену владу над скіфами, над життям їхнім, щастям і смертю. А тому радуйтесь і живіть стільки, скільки кому визначено богинею. Коротке твоє перебування в цьому світі, тож квапся жити. Квапся, пам’ятаючи, що Аргімпаса, даруючи тобі життя, вже послала за ним левицю, бо за все треба платити. В тім числі й за місце під сонцем.

Так думав Старий, і думи його були розважливо-мудрі: без життя немає смерті, а без смерті – життя, тож усе треба сприймати зі спокоєм та відвагою. Сказано ж бо: з усіх небезпек, що чатують на людину, найнебезпечніше – це життя, воно завжди закінчується смертю. Сам він уже все спізнав у земному житті, все, що належало отримати, отримав, тож і кінець свій зустріти йому не лячно. Але не за себе думав, за сина – сина шкода було. Він ще нічого не встиг отримати з восьми амфор кохання богині Аргімпаси, ще