Читати книгу - "Пан Ніхто"

це не було бозна-якою трагедією, тому що я не дуже потребувала їхніх днів народження. Але хоч вони дивилися на мене й зневажливо, проте добре помічали, як я одягнена, а я завжди ходила у найгіршому вбранні, в тому, що його продають у магазинах на Мігро, в той час як інші діти одягалися в магазинах на Бон Жені і подібних, отож мене почали називати міс Мігро; я плакала від приниження, — наодинці, звичайно, — але коли сказала матері, що мене називають міс Мігро і що я хочу перейти в іншу школу, вона відповідала, що це буде для мене доброю школою, бо я зрозумію, де моє місце; батько заявив мені: «Яка користь іти до бідних? Якщо людина може чогось навчитися, то не від бідних, а від багатих», на що мати йому відповідала: «А ти мовчи. Бо хоч ти й працюєш усе життя на багатих, але не бачу, щоб ти від них чогось навчився, крім рахувати їхні гроші».

— Не тисніть так на газ, легше трохи, — кажу я, помітивши, що стрілка тремтить на цифрі 130, а ті, що за нами, починають нервувати і теж натискують.

— Справді, я захопилась, — бурмоче Розмарі і трохи відпускає педаль. — Як тільки розхвилююсь, так і починаю гнати…

— Значить, не перевели вас в іншу школу?

— В іншу школу мене не перевели. Але через деякий час до нашого класу прибула ще одна дівчина, теж не з заможних, хоч одягалась не на Мігро, і ми з нею поступово заприятелювали. «Заприятелювали» — це трохи сильно сказано, бо вона належала до мовчазних і замкнутих, в усякому разі ми інколи виходили зі школи разом і йшли найчастіше в картинну галерею Пті Пале, тому що батько її працював у Пті Пале; для мене було справжнім святом ходити по світлих, тихих залах і розглядати прекрасні картини, бо в ті роки я була зголодніла за видовищами: вдома ми не мали навіть телевізора, — мусили економити на позички, — а в кіно мене пускали тільки тоді, коли нас водили зі школи. Полін була знайома з усіма цими скарбами і роз'яснювала мені деякі з них: як Зевс у вигляді золотого дощу пробрався до Данаї, або як Сузанну підстерегли хтиві старі, але мене найбільше приваблювали ті картини, які не потребували пояснень, особливо пейзажі, зокрема полотна імпресіоністів, — можливо, через свої химерні кольори, тому що в цих химерних кольорах навіть найпрозаїчніше ставало якимось святковим, і я могла до самозабуття розглядати ріку, ліс, небо, переносячись десь далеко і відчуваючи себе притихлою й спокійною, наче я лежу серед високих трав, під тихим вітерцем, і блукаю поглядом у хмарно-сонячних просторах неба.

Вдалині — справа, за бензоколонкою, — показався яскраво-жовтий навіс придорожного закладу.

— Я б випила кави, — кидає Розмарі, зменшуючи швидкість.

— Непогана ідея, — киваю я, на всяк випадок глянувши на годинник: дев'ять з чимось, часу є досить.

Ми сідаємо за стіл перед закладом. Місце відкрите, так що нікому не спаде на думку, нібито ми замишляємо щось більше, ніж звичайний сніданок. Напевно, такої ж думки й ті з «сітроена», що зупинився на стоянці за бензоколонкою.

— Значить, відтоді ви присвятили себе мистецтву? — запитую я, коли нам приносять каву з традиційними вершками та обов'язковими рогаликами.

— Так, але це було тільки дитячою мрією без наслідків, — уточнює жінка, машинально помішуючи цукор. — Інколи Полін давала мені додому якийсь із батькових альбомів, і я потроху знайомилася з усіма тими художниками; я плакала над сумною долею Ван Гога, Гогена і бідного Сіслея, і все більше зживалася із мрією про те, щоб стати такою, як батько Полін, а оскільки Полін казала мені, що для цього необхідно студіювати історію мистецтва, я поступово звикла до думки, що саме такою дорогою й піду — вивчу історію мистецтва. Але коли настав час гімназійного диплома і треба було поділитися своєю мрією з батьком, він сказав, що це дитячі витівки, що у нього немає ніяких коштів, аби утримувати мене в університеті, що становище з позичками зараз гірше, ніж будь-коли, і що єдиний вихід — вступити на курси секретарок і якнайшвидше закінчити їх, щоб нарешті розплатитися за цей дах над нашими головами, який буде моїм дахом протягом усього життя.

Вона перестає помішувати ложечкою, помітивши нарешті, що захопилася, наливає вершків з глечика і занурює в чашку кінчик рогалика. Потім відкушує трохи й надпиває кави.

— Але ви знаєте, П'єре, що людина нелегко розстається зі своєю мрією, особливо коли це мрія юних років, найбільша її мрія. Я заявила батькові, що сама знайду собі кошти для навчання і візьмуся за будь-яку роботу, аби одночасно вчитися, а він сказав: «Гаразд, коли ти хочеш, щоб ми з матір'ю на вулиці, як жебраки, продавали квіти, аби виплачувати позички, поки ти займатимешся своїм навчанням, то роби як знаєш». Він уже був на порозі пенсії, підвищення йому явно не усміхалося, так що можливість піти продавати квіти була не такою вже неймовірною; я ясно уявила собі, як вони з матір'ю стоять, немов жебраки, десь на розі Рю-Монблан, і ця картина була такою нестерпною, що я облишила думку про навчання і вступила на курси машинопису й стенографії. Так кінчилася казка.

— Перша казка, — поправляю я. — І почалася друга.

— Яка «друга»? — запитує Розмарі.

— Тож ця, з дорогоцінними каменями.

— Ну, так. Може, вам і смішно, але спокуси краси, видно, судилися мені на все життя. Всі ці розкішні камені в тій фірмі… Ці шматочки стверділого світла… найчистіші кольори… і найзвучніші… Але що вам казати, ви не маєте ніякого відношення до краси, навіть як до грошової вартості. А в тому домі я дізналася не лише про те, як робляться камені, але й як робляться гроші. Бразільський бідняк забирає від земних надр тисячолітні кристали, а його самого грабує власник шахт, якого у свою чергу грабує експортер, котрий стає жертвою виробника, а виробник — оптовика, а оптовик — ювеліра, врешті, ясна річ, витрати на всю ланцюгову операцію оплачуються покупцем, який є і головним потерпілим.

— Розподіл вини…

— Так, причому до такої міри, що вина зникає. Кожного грабують залежно від його місця і кожен грабує у міру своїх сил; це, власне, й є функції суспільства, дихання суспільства, травлення суспільства, і я не знаю, чому ми з вами повинні виставляти себе за єдино чесних у цьому суспільстві загального грабежу. В усякому разі в мене особисто немає подібних амбіцій.

— Я вас чудово розумію, — кажу їй. — Але й ви мусите зрозуміти мене: у