Читати книгу - "Хронiки Нарнії. Повна історія чарівного світу (збірка)"

Він почав літати то туди, то сюди, підіймаючись чимраз вище за кожним обертом. Повітря ставало дедалі холоднішим, і вони чули крики орлів далеко внизу під ними.

— Подивися-но назад! Озирнись, — сказала Поллі.

Там вони побачили всю долину Нарнії, яка простягалася туди, де перед східним обрієм блищало море. І тепер вони були так високо, що могли бачити зовсім маленькі зубчасті гори, які стояли за північно-західними заростями вересу та рівнинами на півдні, що здавалися вкритими піском.

— Я б хотів, аби хтось розповів нам, що то за місця, — сказав Діґорі.

— Я сумніваюся, що хтось міг би, — сказала Поллі. — Тобто там нікого немає й нічого не відбувається. Світ виник лише сьогодні.

— Але ж люди туди доберуться, — сказав Діґорі. — І тоді понавигадують усяких історій, ти ж знаєш, як то буває.

— І дуже добре, що їх досі немає, — сказала Поллі. — Бо ніхто не став би їх слухати. Адже ані битв, ані прикметних дат там ще не було.

Вони нарешті перелетіли через вершини скель, і через кілька хвилин долина країни Нарнія зникла з виду позаду них. Вони летіли над дикою місцевістю крутих пагорбів і темних лісів, досі тримаючись понад течією річки. Справді високі гори бовваніли попереду. Але сонце тепер світило прямо у вічі мандрівникам і вони не могли бачити речі дуже чітко в цьому напрямку. Бо сонце опускалося нижче й нижче, аж поки західне небо стало схоже на велику піч, наповнену розтопленим золотом; і нарешті сонце сховалося за зубчастою вершиною, що стояла на тлі світла, пласка й окреслена чіткими лініями, наче вирізана з картону.

— Тут не дуже тепло, — завважила Поллі.

— І крила мені починають боліти, — сказав Крилатий. — Немає жодного знаку долини з озером посередині, про яку розповідав Аслан. Чи не варто нам спуститися й пошукати затишного місця, де ми могли б заночувати? Сьогодні ми вже не долетимо до тієї долини.

— Так, і, мабуть, уже час повечеряти? — погодився Діґорі.

Тож Крилатий ковзнув униз. Коли вони наближалися до землі й опускалися між пагорбами, повітря стало тепліше, і після того, як вони перебули стільки годин, нічого не чуючи, крім шуму від крил Крилатого, було приємно почути знову прості земні звуки — дзюрчання річки в її кам’яному ложі та потріскування дерев під легким вітром. Теплі, приємні пахощі нагрітої сонцем землі, трави й квітів долинули до них. Нарешті Крилатий сів. Діґорі скотився з нього й допоміг Поллі спуститися на землю. Обоє з радістю випростали закляклі ноги.

Долина, в яку вони спустилися, була в самому серці гір. Сніжні вершини, одна з яких здавалася рожево-червоною у відблисках сонця, яке щойно сховалося за обрій, височіли над ними.

— Мені хочеться їсти, — сказав Діґорі.

— Що ж, попасімося, — запропонував Крилатий, скубнувши великий пучок трави. Потім підняв голову, яка досі жувала, а травинки визирали обабіч його рота, як вуса, і сказав: — Пригощайтеся обоє. Не соромтеся. Трави тут вистачить на всіх.

— Але ми не вміємо їсти траву, — сказав Діґорі.

— Справді? — здивувався Крилатий, говорячи з повним ротом. — Тоді я не знаю, що вам робити. А трава надзвичайно смачна.

Поллі й Діґорі подивились одне на одного збентежено й перелякано.

— Я думав, хтось подбає про нашу вечерю, — сказав Діґорі.

— Я певен, Аслан подбав би, якби ви його попросили, — припустив Крилатий.

— Хіба він про це не знав, навіть якщо ми його не попросили? — мовила Поллі.

— Звичайно, знав, — озвався Кінь (досі з повним ротом). — Але мені здається, він любить, щоб його попросили.

— Але що нам тепер робити? — запитав Діґорі.

— Боюсь, я не знаю, — відповів Крилатий. — Якщо ви не скуштуєте траву. Вона може сподобатися вам більше, ніж ви думаєте.

— О, не будь дурним, — сказала Поллі, тупнувши ногою. — Звичайно ж, люди не можуть їсти траву, як і ви, коні, не можете їсти баранячу відбивну.

— Будь ласка, не згадуй про відбивну та все інше, — сказав Діґорі. — Це тільки загострює голод.

Діґорі запропонував, щоб Поллі навідалася додому за допомогою кільця й принесла звідти чогось поїсти; він не міг податися туди сам, бо пообіцяв Асланові, що поїде виконати його завдання, а якби він знову з’явився вдома, то могло б статися все, що перешкодило б йому повернутися.

Але Поллі сказала, що не покине його, а Діґорі відповів, що це дуже порядно з її боку.

— Ти знаєш, — сказала Поллі. — Я ще маю кілька ірисок у кишені. Це буде краще, аніж ніщо.

— Набагато краще, — погодився Діґорі. — Але будь обережна, коли засовуватимеш руку до кишені, щоб не доторкнутися до кільця.

Це була важка й делікатна робота, але зрештою вони змогли виконати її. Маленький паперовий пакетик був розчавлений і липучий, коли вони дістали його, тому було зручніше обірвати папір з ірисок, аніж витягти їх із пакета. Декотрі з дорослих (ви знаєте, якими гидливими вони бувають, коли йдеться про такі речі) радше б залишилися без вечері, аніж погодилися з’їсти такі іриски. Їх було дев’ять. У Діґорі виникла блискуча думка з’їсти по чотири іриски й посадити дев’яту, бо він сказав: «Якщо сталевий брус із ліхтарного стовпа перетворився на невеличке дерево з ліхтарем, то чому ця іриска не може перетворитися на іриску-дерево?» Тож вони видовбали невеличку ямку в дерні й закопали в ньому іриску. Потім з’їли інші іриски, намагаючись жувати їх якнайдовше. То була вбога вечеря, навіть із тим папером, який вони не могли не з’їсти теж, адже він був солодкий, вимащений ірисками.

Крилатий, завершивши власну шикарну вечерю, ліг спочивати. Діти підійшли й сіли по обидва його боки, притискаючись до його теплого тіла, а коли він розгорнув над кожним по крилу, вони відчули себе цілком затишно. Коли світлі молоді зорі нового світу зійшли над ними, вони стали розмовляти про все: як Діґорі сподівався роздобути ліки для своєї матері і як натомість його послали з цим завданням. І вони повторювали одне одному всі знаки, за якими вони впізнають місце, що його шукають, — синє озеро й пагорб, на якому росте сад. Розмова затихала, бо вони почали провалюватися в сон, коли раптом Поллі ґвалтовно прокинулася, сіла й промовила:

— Тихіше!

Кожен став дослухатися, наскільки міг.

— Можливо, це був тільки вітер у деревах, — припустив Діґорі.

— Я не такий у цьому впевнений, — сказав Крилатий. — А проте… стривайте! Ось знову той звук. Присягаюся Асланом, це щось серйозне.

Кінь