Читати книгу - "Тінь гори"

— Як ти опинився тут, Деве? — поцікавилася Карла.

— Я поголив голову і прийшов у це місце, щоб займатися найсмиреннішою роботою, яку міг знайти, служачи беззахисним і переляканим. А тепер з’явилася відповідь на моє запитання, бо ви знайшли мене тут, щоб відвести до цього чоловіка. Прошу, візьміть це.

Він передав мені ламіновану картку, порожню з одного боку та з малюнком з другого. Я поклав її до кишені жилета.

— Що це таке, Деве? — запитала Карла.

— Це янтра[166],— відповів він.— Якщо дивитися на неї з чесним серцем, вона очистить негатив у твоїй свідомості, щоб можна було приймати мудрі дбайливі рішення.

— Ми чекаємо на новини про нашого друга,— розповів я.— Ми можемо тобі щось принести, Деве?

— Мені дуже добре,— мовив він, обпираючись на лаву.— Я справді можу звільнитися?

— Здається, що так, Деве,— сказала Карла.

Приїхали родичі Салара під охороною двох представників компанії, а ще з’явилися новини, що чоловік виживе.

Ми відвезли Дева — розкаяного святого — до пентгауза в готелі «Магеш». Ми бачили, як Скорпіон упав навколішки, а садгу впав разом з ним, тож розвернулися й пішли до ліфта.

— А знаєш,— сказала Карла, поки ми чекали.— Ця подія може розбурхати імунну систему Близнюка.

— Справді,— подумав я, коли дзеленькнув ліфт.

— Я знаю, куди ми йдемо,— заявила Карла, віддаючи мені флягу дорогою вниз.

— Ти вважаєш себе такою розумною,— дражнив я, затуляючи чорним адвокатським піджаком свою заляпану кров’ю сорочку.

— Нам потрібно забрати твого мотоцикла,— мовила вона.— Він ще й досі на Мугаммед-Алі-роуд, а ти про нього турбуєшся більше, ніж про свій брудний одяг.

Вона була дуже розумна і нагадувала мені про це час до часу дорогою до готелю «Амрітсар». Всю дорогу додому мій вчасно врятований мотоцикл наспівував транспортні мантри.

Коли ми завалилися в її апартаменти, Карла освіжилася і звільнила ванну для мене.

Я вийняв усе з кишень на широку порцелянову поличку під дзеркалом. Гроші в кишенях були з плямами крові. Ключі були червоні, а монети, які я висипав на поличку, знебарвилися, неначе занадто довго пролежали у фонтані бажань.

Я поклав ножі й піхви на поличку, жбурнув адвокатського піджака на підлогу і дозволив закривавленій сорочці сковзнути з не менш закривавленої футболки.

Коли я її скинув, то помітив картку, яку дав Дев. Я підняв її і поклав на полицю. Я вперше поглянув у дзеркало, роздивляючись своє відображення, неначе незнайомця на галявині.

Я відвернувся від власного погляду і спробував забути те, про що не міг перестати думати.

Футболка була подарунком від Карли. Її створив один з її художників-протеже, копіюючи роботу митця, відомого тим, що він кусав полотна, які його годували.

Спереду на футболці всюди були порізи, розриви й подряпини. Карлі вона подобалася, гадаю, бо їй подобався митець. Мені футболка подобалася, бо була незавершеною й унікальною.

Я обережно її стягнув, сподіваючись вимочити з неї кров, та коли глянув у дзеркало, то дозволив тому одягові впасти у раковину.

Футболка залишила кривавий слід на грудях. Це був перевернутий трикутник з зірочками навколо нього. Я поглянув на картку, яку дав мені Дев. Це був практично такий самий візерунок.

Індія.

Я випустив з пальців картку і втупився у того, ким дозволив собі стати. Глянув на візерунок у себе на грудях. Почав ставити запитання, які ми всі рано чи пізно ставимо, ну, якщо достатньо довго пробудемо в Індії.

Чого ти хочеш від мене, Індіє? Чого ти хочеш від мене, Індіє? Чого ти хочеш від мене?

Моє серце розривалося на колесі збігів, кожний безглуздий випадок був вагоміший за попередній. «Якщо дивитися на нього з чесним серцем,— даючи мені картку сказав садгу.— Мудрі, дбайливі рішення».

Я втік з в’язниці, де зовсім не мав вибору, і звузив своє життя до єдиного вибору, хай де був, хай з ким був, окрім Карли: залишитися чи піти геть.

Що означав кривавий візерунок? Якщо це було повідомлення, написане кров’ю іншої людини, то чи було воно попередженням? Чи, може, це було одне з тих підтверджень, про які розповідав Ідрис? Чи починав я божеволіти, ставлячи запитання і шукаючи суть, якої не існує?

Я заштовхався в душ, дивлячись, як стікає у злив червона вода. Нарешті вода стала прозорою, і я закрутив кран, але прихилився до стіни, приставивши руки до кахлів та схиливши голову.

«Чи було це повідомленням»? Я чув, як запитую це, не запитуючи. «Криваве повідомлення у мене на грудях»?

Мої ножі гримнули з полиці на кахлі, налякавши мене. Я вийшов з душу й підняв ножі — і посковзнувся на мокрій підлозі. Стискаючи ножі, я випростався, але порізав внутрішню частину руки.

Я поклав ножі — і знову порізався. Я жодного разу не травмувався тими ножами за рік практики. Кров потекла в раковину, розбризкуючись на впущену картку. Я виловив картку з раковини і витер її.

Потримав руку під холодною водою і використав рушника, щоб притиснути порізи. Потім протер ножі й безпечно відклав їх убік. Досить довго видивлявся на картку і в дзеркало.

Карлу я розшукав на балконі, в тоненькому блакитному халатику, накинутому на плечі. Я хотів бачити її такою щодня, до кінця життя, але мав вийти. Були деякі справи.

— Нам потрібно знову вийти,— сказав я.— У мене є одна справа.

— Таємниця! До речі про таємниці, а це не пов’язка у тебе на руці?

— Це дрібниця,— запевнив я.— Ти готова до ще однієї поїздки? Незабаром зійде сонце.

— Я зберуся раніше за тебе,— пообіцяла вона, знімаючи халата.— Сподіваюся, ти не планував нічого лячного.

— Ні.

— Просто після того як ми, поїхавши на парфумерний базар, знайшли Дева для Скорпіона та Близнюка й відвезли Салара до лікарні, гадаю, ми вже перевищили квоту кармінних збігів, Шантараме. Нам не варто випробовувати долю.

— Нічого лячного, обіцяю,— мовив я.— Тривожне, можливо. Але не лячне.

Коли ми досягай храму Хаджі Алі, перлинні прапори звістили вихід сонця — небесного короля. Ранні пілігрими і розкаяні грішники були на шляху до храму. Жебраки без рук і ніг, поставлені в коло своїми поводирями, скандували ім’я Аллаха, а перехожі кидали монети й банкноти в те їхнє коло нужди.

Діти, які вперше відвідували храм, одягали свій найкращий одяг: хлопчики були