Читати книгу - "Чвара королів"

— Ваша милосте, якщо ворожбитка буде з нами, то опісля люди скажуть, що перемогла вона, а не ви. Що ви зобов’язані короною її чарам.

Його слова схилили терези. Давос під час суперечки мав розум тримати язика на припоні. Але правду кажучи, не сумував, коли побачив чародійчину спину, бо не хотів мати нічого спільного ані з самою Мелісандрою, ані з її богом.

З правого боку «Побожність» насунулася на берег, викинула перехідний місток. Лучники ринули на мілку воду, тримаючи луки над головою, щоб не змочити тятиви. Вони з плюскотом вибігали з води на вузьку смугу берега під стрімчаками. З замку над їхніми головами полетіли камені, стріли та списи, але кут був надто крутий, і великої шкоди вони не завдали.

«Молитва» пристала аршинів за тридцять угору течією, а «Благочестя» саме звертало у бік берега, коли вздовж річки звідкілясь примчали кінні захисники міста, вибиваючи копитами бойових огирів віяла бризок з мілкої води. Лицарі заходилися поратися серед лучників, наче вовки серед курей, заганяючи їх у воду або назад на кораблі й не даючи більшості навіть стрілу накласти. Щитники ринули на захист своїх стрільців зі списами та сокирами, і за три удари серця берег перетворився на шалену криваву бійню. Давос упізнав шолом Хорта у вигляді собачої голови. Біле корзно віяло за плечима, коли він увірвався містком на чардак «Молитви», розвалюючи голови усім, хто траплявся під руку.

Навколо замку здіймався на пагорбах за кільцем мурів Король-Берег. Вздовж берега річки панувала зчорніла пустка: ланістерівці випалили там усе і відступили за Грязючну Браму. На мілкій воді чорніли короби затоплених суден, що заважали підійти до довгих кам’яних пришибів. «Ні, тут нам висадки не буде.» За Грязючною Брамою Давос бачив верхівки трьох велетенських метавок-журавлів. Високо на пагорбі Візеньї сонце блищало на семи кришталевих баштах Великого Септу Баелора.

Давос не бачив, як почалася битва на воді, але почув, як затріщали перші дві галери, що стикнулися разом. Котрі дві то були, він сказати не міг. За мить над водою пролунав другий тріскучий удар, а далі й третій. За тріском та виском дощок і колод Давос почув глухе тумкання передньої метавки «Люті». «Морський олень» розколов одну з Джофріних галер чисто навпіл. Але «Собачий ніс» палав, а «Королева Алісанна» застрягла між «Шовковою панною» та «Сороміцькою панною», і її люди відбивалися від нападників коло поручнів.

Просто попереду Давос побачив, як ворожий «Бережанин» вклинився між «Вірним» та «Пірначем». Перший встиг прибрати весла правого боку ще до удару, але ліві весла «Пірнача» порснули, наче солома, коли «Бережанин» проскреготав уздовж його боку.

— Пускай! — наказав Давос, і його лучники пустили над водою нищівний дощ стріл. Він побачив, як упав капітан «Бережанина», і спробував пригадати його ім’я.

На березі з-за муру вигулькнули важелі величезних журавлів: раз, два, три, і сотні каменів злетіли високо у жовте небо. Кожен був завбільшки з людську голову; там, де вони падали, злітали віяла бризок, дубові дошки трощилися на тріски, а жива людська плоть вибухала кістками, кров’ю та м’ясом. По всій річці перша шерега кораблів вступила у битву. Летіли гаки на мотузках, залізні тарани пробивали дерев’яні короби, нападники вдиралися на ворожі кораблі, зграї стріл шурхали одна крізь іншу посеред хмар диму, вмирали люди… та поки що не на його кораблі.

«Чорна Бета» сунула вгору річкою; бумкання тулумбасу веслярського старшини відлунювало у капітановій голові, поки він шукав жертву для тарану. «Королеву Алісанну» затиснули два ланістерівські кораблі, міцно зчепилися з нею гаками та линвами.

— Таранний хід! — заволав Давос.

Тулумбас навіжено заторохтів, і «Чорна Бета» полетіла над водою; вода під її носом кипіла білим. Алард теж побачив ту саму ціль; «Пані Мар’я» стала поруч. Перша шерега остаточно перетворилася на плутанину окремих двобоїв. Три зчеплені разом кораблі маяли попереду, повільно оберталися, а на їхніх чардаках мечі та сокири чинили кривавий безлад. «Ще трохи» — заблагав Давос Лукомор Воїна з Седмиці, — «поверни її ще трохи, покажи мені її бік».

І Воїн, напевне, послухав. «Чорна Бета» і «Пані Мар’я» встромилися у бік «Сороміцької панни» майже одночасно, за мить одна від іншої. Сила удару спереду та ззаду була така, що з «Шовкової панни», відділеної двома кораблями, у воду посипалися вояки. Давос мало не відкусив собі язика, коли стиснув від зіткнення зуби, і сплюнув кров’ю. «Наступного разу стуляй рота, телепню.» Сорок років він плавав морем, а інший корабель таранив уперше. Лучники тим часом сипали на ворога стрілами.

— Задній хід! — наказав він.

Коли «Чорна Бета» обернула хід весел на протилежний, річка ринула всередину розірваної нею дірки, і «Сороміцька панна» розвалилася на шматки просто на очах Давоса. Десятки людей попадали у воду; деякі з живих попливли, деякі з мертвих спливли угору, а ті, хто мав на собі важкі обладунки, пішли на дно — байдуже, живі чи мертві. Благання потопаючих людей залунали у вухах.

Погляд Давоса привернув зелений спалах — попереду і трохи зліва. Раптом з корми «Королеви Алісанни» виросло гніздо звивистих смарагдових змій, які сичали і палали згубним світлом. За мить Давос почув нажаханий вигук:

— Шал-вогонь!

Він скривився. Смола — то одне, а шал-вогонь — то геть інше. Підла річ, яку майже неможливо загасити. Придуши її одежею — запалає одежа; лясни хоч цятку долонею — запалає долоня. «Не сци на шал-вогонь — сцикачку спалиш» — казали старі жеглярі. Пан Імрі, власне, попередив, що вони можуть стрітися з ницою вигадкою алхіміків. На щастя, справжніх вогнечарників лишилося зовсім мало, і вогню в них надовго не вистачить. Так запевняв пан Імрі.

Давос вигукував накази один за іншим; весла різних бортів загребли у протилежні боки, і галера розвернулася. «Пані Мар’я» теж звільнилася чисто. От і добре: вогонь вже біг «Королевою Алісанною» та її ворогами швидше, ніж Давос міг собі уявити. Люди, охоплені зеленим полум’ям, стрибали у воду з нелюдським вереском. З мурів Король-Берега надсилали смерть вогнеплюйки, а три великі журавлі за Грязючною брамою жбурляли каміння. Один, з бика завбільшки, впав між «Чорною Бетою» та «Примарою», струснувши обидва кораблі та линувши на людей хвилю води. Інший, не надто менший, влучив у «Зухвалий сміх». Веларіонівська галера вибухнула, наче кинута з башти дитяча іграшка, і розкидала навколо тріски завбільшки з людську руку.

Крізь чорний дим та вихори зеленого вогню Давос побачив купу дрібніших