Читати книгу - "Чвара королів"

Там, де темна вода плюскотіла на основі башти, раптом щось блимнуло. Сонячне світло на залізі. Давосові Лукомору цього вистачило. Отже, ланцюг, щоб перегородити річку… але ж вони її не перегородили. Чому?

Він міг би поміркувати і знайти якусь відповідь, але не мав на те часу. З кораблів знову загукали, засурмили в роги — попереду був ворог.

Між рухливими веслами «Пірнача» та «Вірного» Давос побачив ріденький ланцюжок галер, поставлених поперек річки. Сонце блищало на золотій фарбі коробів. Ті кораблі він знав незгірш свого власного, бо коли був перемитником, то задля остороги любив знати, що несе йому вітрило на обрії: швидкий корабель чи повільний, молодого капітана, спраглого до слави, або старого, що доживає свої дні на службі.

«Га-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у!» — заревли роги.

— Швидкість до бою! — гукнув Давос і почув, як Дал та Алард повторюють той самий наказ з обох боків.

Тулумбаси люто застукотіли, заплескали весла, і «Чорна Бета» ринула вперед. Зиркнувши на «Примару», Давос побачив, як Дал його вітає. «Меч-риба» знову шкутильгала ззаду, слідом за меншими кораблями; не рахуючи її, шерега йшла рівно, наче стіна щитів.

Річка, що здалеку видавалася такою вузькою, зараз простяглася широко, наче море. Але й місто виросло, стало велетенське. Червоний Дитинець нагорі Аегонового пагорба височів над усім та усіма. Залізні корони зубців, товстелезні башти, могутні червоні мури надавали йому вигляду якогось хижого звіра, що присів та згорбився над річкою і вулицями. Стрімчаки, над якими він панував, були круті й кам’янисті, порослі мшеддю та кривим тереном. Щоб досягти порту та міста, флот мусив пройти унизу попід замком.

Перша шерега увійшла до річки, проте ворожі галери почали задкувати. «Схоже, заманюють досередини. Хочуть, щоб ми стиснулися, втратили рухливість, не змогли охопити з країв… а позаду нас — той ланцюг.» Він міряв кроками чардак, вихиляв шию так і сяк, щоб краще роздивитися ланістерівський флот. Серед «хлопчикових човників», які побачив Давос, були «Божа ласка», старий повільний «Принц Аемон», «Шовкова панна» та її сестра «Сороміцька панна», «Буйвітер», «Бережанин», «Білий олень», «Спис», «Морська квітка». Але де «Лев’яча зірка»? Де прегарна «Панна Ліанна», що король Роберт назвав на честь діви, яку кохав і втратив? Нарешті, де «Келеп короля Роберта»? Найбільша галера у королівському флоті, на чотириста весел. Єдиний корабель, який король-хлопчак міг виставити проти «Люті». Саме він мусив би знаходитися у самому серці будь-якої оборони.

Давос відчував пастку, але не бачив, щоб позаду скрадалися якісь кораблі, окрім великого флоту Станіса Баратеона у вишикуваних шерегах, які тягнулися назад аж до морського обрію. «Може, вони хочуть підняти ланцюга і порізати нас надвоє?» Давос не бачив, як це їм допоможе. Кораблі, що лишаться у затоці, зможуть висадити людей на північ від міста; вийде повільніше, зате напевно.

З замку злетіла зграйка миготливих жовтогарячих птахів — два чи три десятки. Барила палаючої смоли окреслили над річкою вогняні дуги. Більшу частину проковтнула річка, та декілька влучили у галери першої шереги. Полум’я розбризкалося з розтрощених барил; на чардаку «Королеви Алісанни» забігали щитники, а з трьох різних місць на «Драконоборці», найближчому до берега, здійнявся чорний дим. Метавки плюнули вогнем вдруге; зі стрілецьких гнізд на замкових баштах угорі зашипіли стріли. За облавок «Кота» випав якийсь вояк, скотився веслами, пішов на дно. «Перший вбитий сього дня» — подумав Давос, — «та певно ж, не останній».

На мурах Червоного Дитинця майоріли прапори короля-хлопчака: вінчаний олень Баратеонів на золотому полі, лев Ланістерів на кармазині. Полетіли ще барила смоли. Давос чув, як галасують вояки, поки полум’я розтікалося «Відважним». Веслярі безпечно сиділи унизу, захищені від метальних снарядів дошками, але щитникам, що купчилися нагорі, щастило гірше. Праве крило флоту було єдине, яке потерпало від вогню — саме так, як Давос і боявся. «Скоро наша черга» — занепокоєно подумав він. «Чорна Бета» вже опинилася в межах досяжності метавок, бо йшла шостою від північного берега. Справа від неї йшла Алардова «Пані Мар’я», далі незграбна «Меч-риба» — так далеко позаду, що радше рахувалася у третій шерезі, ніж в другій — а потім «Благочестя», «Молитва» та «Побожність». Тим трьом мусила знадобитися вся божа поміч, яка є на світі — їхнє розташування було найвразливіше з усіх.

Коли друга шерега проминала башти-сестри, Давос роздивився їх уважніше. Він бачив три ланки величезного ланцюга, що витикалися з дірки, не більшої за людську голову, і зникали під водою. Башти мали єдині двері сажнів за три від землі. Лучники на даху північної башти пустили стріли на «Молитву» та «Побожність». Стрільці з «Побожності» відповіли, і Давос почув вереск людини, яку вони поцілили.

— Пане капітане! — За плечем з’явився його син Матос. — Ваш шолом.

Давос узяв його обома руками і насунув на голову. Шолом-горщик не мав заборола, бо Давос не терпів, коли зорові щось заважало. До того часу горщики зі смолою вже падали з неба дощем. Один розбився на чардаку «Пані Мар’ї», але жеглярі Аларда швидко збили полум’я. На правому боці з «Гордості Плавня» залунали роги, весла з кожним ударом здіймали хмари бризок. Півсажневе ратище, випущене зі скорпіона, впало за аршин від Матоса і вгрузло у дерево чардаку. Перша шерега кораблів вже підійшла до ворога на постріл з лука; між кораблями зі зміїним шипінням злетіли зграї стріл.

На південь від Чорноводи вояки тягли до води грубо збиті плоти, а під тисячею барвистих корогв шикувалися валки щитників та стрільців. Усюди майоріло вогняне серце, а маленький чорний олень усередині нього лишався майже непомітним. «Ми мали б битися під вінчаним оленем» — подумав Давос. — «Олень був знаком короля Роберта, місто вітало б його з радістю. А цей чужий прапор тільки збурює люд проти нас.»

Він не міг бачити вогняного серця без того, щоб не згадати про тінь, яку Мелісандра породила у мороці під Штормоламом. «Ну хоч цю битву ми ведемо при світлі дня і зброєю чесних людей» — сказав собі Давос. — «Червоній жінці з її темними дітьми тут немає місця.» Станіс відправив її назад на Дракон-Камінь разом зі своїм небожем-байстрюком Едріком Штормом. Керманичі та значкове панство наполягло, що на полі бою жінці нема чого робити. Заперечували тільки королевині люди, і то не