Читати книгу - "Аптекар"

— Але я гадки не маю, хто це!

Вона обурено втупила в нього погляд.

— Я цілком чесний з тобою, Алекс, я гадки не маю, що то за людина.

Вона знов зітхнула.

— Отже, гадаю, ми починаємо.

І знову подив. Ще ніколи під час допитів вона такого не бачила. Усі інші, хто опинявся на її столі, чудово розуміли, чому вони там. Вона бачила жах і благання, а часом — стоїчну непокору, але ніколи не бачила такого дивного, довірливого, сказати б, виклику: «Ти мене не скривдиш».

— Це в тебе якась фантазія чи фетиш? — спитав він тихо, і дивним чином його голос залунав ніяково попри незвичні обставини. — Власне, я не знаю правил цієї гри…

Вона відвернулась, щоб приховати недоцільну усмішку. Опануй себе, — наказала вона собі, і, намагаючись плавно рухатися, немов збиралась піти саме цієї миті, підійшла до столу. Вона клацнула кнопку на комп’ютері, щоб вивести його з режиму сну. Потім узяла лоток із реквізитом. Він був важкий, і деяке знаряддя цокало, б’ючись одне об одне, коли вона йшла. Вона поставила лоток збоку від нього таким чином, щоб край таці був біля шприців, а потім освітила все так, щоб знаряддя яскраво засяяло.

— Прикро, що тебе це так спантеличує, — повела вона спокійним голосом. — Я абсолютно не жартую, запевняю. Подивися на інструменти.

Він поглянув і страшенно витріщив очі. Вона чекала, поки промайне якась тінь його іншого єства, Деніела Пітьми, але так нічого й не побачила. Його погляд досі був спокійним та ласкавим навіть у полоні лютого жаху. Невинний. У її голові промайнули слова Нормана Бейтса Хічкока: «Гадаю, мабуть, у мене одне з тих облич, якому ти не можеш не повірити».

Вона здригнулась, та він не помітив, адже не зводив очей з інструментів.

— Я не часто ними користуюсь, — мовила вона до нього, ледь торкаючись щипців, лагідно проводячи пальцем по надміру довгому скальпелю. — Вони кличуть мене, коли хочуть, щоб суб’єкт залишився більш-менш… неушкодженим. Вона провела пальцем по викрутці, промовляючи глухий склад в останнім слові. — Та мені ці інструменти не надто й потрібні, — її нігтик зблиснув на лотку зварювальної лампи з пронизливо-різким звуком. — А здогадаєшся, чому?

Він не відповів, заклякши від жаху. Він почав усвідомлювати. Так, усе по-справжньому.

Тільки Деніел Пітьми мав би вже це збагнути. То чому ж він не проступав? Чи він гадав, що її можна надурити? Чи через те, що її жіноче серце зомліло від його шарму в потягу?

— А я скажу тобі, чому, — мовила вона так тихо, майже пошепки. Вона по-змовницькому нахилилась, на її обличчі застигла напівласкава жаліслива усмішка, яка, утім, не відображалася в її очах. — Бо те, що я роблю… набагато більше болить.

Здавалось, його очі ось-ось вискочать з голови. Оце вже, принаймні, знайома реакція.

Вона відсунула тацю, щоб його увага сама собою перейшла до довгого ряду шприців позаду, що виблискували проти світла.

— Першого разу все триватиме тільки десять хвилин, — сказала вона, не дивлячись на нього, знову розкладаючи інструменти на столі. — Але тобі здаватиметься, що значно довше. Це лише, аби спробувати — постався до цього, як до попереджувального пострілу. Потім ми знову спробуємо поговорити.

Вона схопила шприц з іншого краю в ряду, натиснула, поки на кінчику голки не показалась крапелька, і театрально її струсила, як медсестра в кіно.

— Благаю! — прошепотів. — Прошу, я не знаю, про що йдеться. Я не можу тобі допомогти. Присягаюсь, я б допоміг, якби міг.

— Ти допоможеш, — пообіцяла вона, встромляючи голку йому в трицепс на лівій руці.

Він відреагував майже миттєво. У лівій руці почався спазм, вона сіпнулась у кайданах. Поки він налякано спостерігав, як йому судомить м’язи, вона швидко схопила ще один шприц і пішла до правої руки. Він спостерігав, як вона наближається.

— Будь ласка, Алекс! — заволав він.

Вона, не звернувши уваги на його спробу якось ухилитись від неї, немов у нього було вдосталь сили, щоб вирватися з кайданів, впорснула йому молочну кислоту у правий чотириголовий м’яз. Його коліно, здригнувшись, випросталось, м’язи сіпнулися так, що нога зіскочила зі столу. Він вдихнув повітря, а потім застогнав.

Вона рухалась рішуче, не повільно й не швидко. Черговий шприц. Його ліва рука вже стала занадто неповносправною, щоб опиратись Алекс. Цього разу вона впорснула кислоту йому у біцепс лівої руки. Миттєво трицепсова група м’язів почала скорочуватись, немов змагаючись із біцепсовою за те, яким м’язам скорочуватись.

Він рвучко видихнув, немов його вдарили в живіт, але вона знала, що цей біль набагато сильніший за будь-який удар. Ще один укол — у стегновий біцепс. Те ж саме змагання на розрив, що й у руці, почалось у нозі. А з ним почалися й крики.

Вона стала біля його голови, байдуже спостерігаючи, як напружувались жили на його шиї, перетворюючись на білі мотузки. Коли він розтулив рота, щоб знов закричати, вона встромила у нього кляп. Якщо відкусить собі язика — взагалі їй нічого не розповість.

Вона повільно підійшла до стільця біля столу, поки його приглушені пронизливі крики поглинав подвійний шар пов’язки, і, сівши, схрестила ноги. Вона поглянула на монітори: усі показники підвищені, але на небезпечному рівні — жодного. Здорове тіло здатне витерпіти значно сильніший біль, ніж гадають люди, доки головним органам справді загрожуватиме серйозна небезпека. Вона торкнулася сенсорної панелі на комп’тері, щоб екран не згасав. А потім добула з кишені наручний годинник і поклала його собі на коліно, розправивши ремінець. Власне, це для драматичності ефекту; адже вона легко могла б стежити за годинником на комп’ютері чи моніторах.

Чекаючи, вона дивилася на нього зі спокійним обличчям, тримаючи годинник, що яскраво виблискував на її чорному одязі. Суб’єктів загалом збиває з пантелику те, що вона так спокійно спостерігає за справою своїх рук. Отак вона не зводила з нього очей, з увічливим виглядом, як глядач посередньої п’єси, поки його тіло сіпалось та корчилось на столі, а він захлинався власними криками під кляпом. Іноді він кидав на неї погляд, благальний, змучений, а часом цей погляд шалено метушився по кімнаті.

Інколи десять хвилин — дуже тривалий термін. Його м’язи почали скорочуватись окремо один від одного, деякі утворювали м’язове ущільнення, а деякі ніби намагалися відірватись від кістки. По його обличчю тік піт, від якого його волосся здавалося темнішим. Шкіра на вилицях, здавалося, ось-ось лусне. Його крики стали принизливішими, хрипкими, більше схожими на звірячі, ніж на людські.

Ще шість хвилин.

А це ж ще навіть не