Читати книгу - "Маленька Відьма та Кір"

— Так, — відказала Маринка.

— Ідіть. І хай вам щастить, — сказав Домовик і розчинився в повітрі.

І вони вирушили в дорогу.

* * *

Коли друзі спустилися у двір і проходили повз Осокорика, Кір-Костик задумливо мовив:

— Зброю б мені якусь… а то я себе без магії якось незатишно почуваю.

Осокорик заворушив листям, наче від вітру (хоча який може бути вітер, коли час зупинено?). І на землю впав сучок, що формою дуже нагадував замашний ціпок. Марина чомусь відразу зрозуміла, що ціпок цей чарівний — він був немов із заліза.

— Дякую тобі, Великий Осокорику, — вклонився дереву Кір-Костик.

Він підняв кийок і зі свистом змахнув ним у повітрі.

— Саме те, що треба, — вдоволено зазначив він.

Місто мало вельми незвичайний вигляд. Час зупинився, і це створило фантастичні картини.

Усміхнена дівчинка, що каталася на роликових ковзанах, так і застигла на одній нозі.

Хлопчисько на велосипеді хвацько звертав і завмер в такій позі, що, здавалося, ось-ось впаде. На хлопця загавкала крихітна болонка, — і застигла із роззявленим писком. Здавалося, що вона хотіла позіхнути.

Повнощока дівчина сиділа на лаві й задумливо жувала гумку — та так і завмерла з відкритим ротом. Вона мала такий несимпатичний вигляд, що Маринка вирішила, що відтепер ніколи не візьме ту жуйку до рота.

Натомість Кір-Костик, помахуючи кийком, бадьоро крокував серединою вулиці й не роззирався навсібіч. Було видно, що такі картини для нього — не дивина.

А Коловерша метушилася, забігаючи то вперед, то назад. Вона не оминала жодної застиглої постаті і від цього помітно збільшувалася.

— Гляди не перестарайся, — застеріг її Кір-Костик. — Бо, коли час відновиться, вони попадають від слабкості.

— Я потроху беру. Зовсім по крапелинці.

— По крапелинці, — пробурмотів Кір. — Можна подумати, що в людей так вже й багато тих крапелинок…

— Гадаєш, що у людей мало магічної енергії? — запитала Маринка, спостерігаючи, як Коловерша втягує повітря перед носом здоровецького дядька, що застиг у відчиненому віконці автомобіля.

Кір-Костик ствердно кивнув головою:

— У сучасних людей — так. Чим більше людина вірить в диво, тим більше у неї магічної енергії. А про нинішніх людей цього не скажеш. Як не дивно, але найбільше магічної енергії мають діти.

* * *

— Прийшли, — сказав Кір-Костик.

Селище елітних котеджів дуже мало скидалося на звичне поселення. Це радше було містечко казкових палаців, що виглядали з-за височенних парканів. Утім, Маринку це не цікавило… саме у цей час… І «саме цей час» був розтягнутий на незрозуміло який термін.

Коловерша так переповнилася енергією, що стала одного зросту з Кіром-Костиком. Той похитав головою і поцікавився:

— А не луснеш?

— Ні, — відказала вона. — Я в нормі, — і по-дитячому хвицнула ніжкою.

Кір зітхнув і звернувся до Маринки:

— Як ти гадаєш, де той будинок, що нам потрібен?

— Не знаю, — зізналася Маринка. — Думаю, що він сам знайдеться.

— Гляди ж, не помились, — буркнув Кір.

Битва розпочалася

Кір-Костик крокував поруч із Маринкою і час від часу пересмикував то одним, то іншим плечем. Чи то тренував грудні м’язи, чи тому, що почувався незвично. На запитання не відповідав, хіба інколи бурчав щось собі під ніс. Востаннє він пробурчав так, щоб почула і Маринка:

— Усе це добре, от тільки невідомо, скільки ще магія буде стримувати час.

Маринка і сама все розуміла. Вона хотіла щось сказати у відповідь, але Кір-Костик раптом зупинився і напружився…

— Тихо! — прошипів він.

Марина абсолютно нічого не чула. Втім, вона знала, що інші істоти здатні чути те, що недоступно людському вуху… Тим більше, що підкова Легаса на її грудях якось дивно посмикувалася.

Кір-Костик постояв, послухав, потім повільно, озираючись на всі боки, рушив далі.

— Ой, як мені це все не подобається! — нишком зізнався він.

— Мені це вже давно не подобається, — так само тихо відповіла Маринка.

Однак, що саме їй не подобається, не уточнила. Та й ніколи було. І так зрозуміло, що небезпека чатує на них десь зовсім близько. Може, навіть поруч…

Два здоровецькі пси з’явилися перед ними так несподівано, що Маринка навіть зойкнути не встигла. Чи то вродилися з-під землі, чи виникли з повітря. З ікластих пащек виривалося полум’я, вони приглушено гарчали, з-під задніх лап вилітала земля. Пси повільно й невідворотно наближалися.

Маринка чомусь подумала: «Дивно. Усе навколо завмерло, а вони рухаються…»

…Із несамовитим нявканням Кір-Костик стрибнув уперед і опинився між дівчинкою та псами. Чарівний кийок свиснув перед собачими пащеками. Але це анітрохи не охолодило запалу собак. Вони лише на мить припали на лапи, а тоді стрибнули на Костика.

Марині здалося, що той навіть зрадів цьому нападові. Пси були прудкі, але Кір-Костик рухався набагато швидше. Він огрів кийком по голові одного пса, потім, ковзнувши у повітрі, наче тінь, опинився позаду іншого. Вільною рукою він ухопив його за хвіст і жбурнув далеко убік. Такого приниження пес не очікував: він жалібно завив і дременув навтікача. Його товариш подався за ним.

І тільки тепер Маринка злякалася по-справжньому. Але зібрала всі свої сили і сердито кинула невідомо кому:

— Таких псів на ланцюгу треба тримати, а не випускати на вулицю!

— Звичайно, — погодився Костик. — От тільки ланцюгів для них ще не вигадали.

— Як це? — здивувалася Марина.

— Це не прості пси, вони — диявольські.

— Що ж у них такого особливого, диявольського?

— А те, що вони готові розірвати будь-яку людину. Але полюють вони здебільшого на відьом і є їхніми найбільшими ворогами… Але немає лиха без добра — диявольські пси показали нам, що ми підійшли вже близько до нашої мети.

Повз них із голосним писком пролетіла якась птаха. І світ навколо одразу ожив: з’явилися звуки — шелест листя, щебетання птахів і багато іншого, чого люди зазвичай і не помічають. У Маринки було таке відчуття, ніби після купання з її вух вилилася вода.

— Усе, магія відпустила час, — повідомила Коловерша.

Утім, Маринка зрозуміла це і сама. А ще вона побачила сліди диявольських псів. Але це були не ті сліди, які залишаються на землі. Ці сліди тягнулися в повітрі на кшталт туманного шлейфа. І цей дивний шлейф був спрямований до солідного маєтку. Маринка вказала на нього і впевнено промовила:

— Нам туди!

Кір-Костик невизначено знизав плечима. Вони підійшли до воріт і зупинилися.

— Це навіть не палац, — сказала Коловерша. — Це справжня неприступна фортеця.

І вона