Читати книгу - "Піранезі, Сюзанна Кларк"

одно вона не може поворухнутися. Залишившись сама, вона просить березовий ліс про допомогу. Йдучи лісом, ієрофант застрягає в березових хащах; вони обплітають і прохромлюють його. Знерухомлений, він кінець кінцем помирає. Жінка звільняється від віддзеркалення місяця. У «Місяці/Лісі» дуже мало говорять, і ті слова, які звучать, незрозумілі. Жінка та ієрофант розмовляють власною мовою, нічим не схожою на нашу. Справжньою мовою «Місяця/Лісу» є прості, чіткі образи: місяць, темрява, вода, дерева.

Інший фільм Д’Аґостіно, що зберігся, ще дивніший. Він не має назви, та зазвичай його згадують як «Замок». Його знято на відеокасету «Betamax» із дуже низькою якістю. Камера петляє величезними приміщеннями, вочевидь, розташованими в різних замках або палацах (перед нами не може бути одна будівля: надто вона колосальна). Стіни вкриті статуями, а на підлозі — численні калюжі води. За словами людей, які вірять у подібні явища, це — кадри одного з інших світів Арна-Сейлза, можливо, описаного в його книжці «Лабіринт» (2000). Інші люди намагалися визначити показані там локації, аби довести, що це не відеозапис із іншого світу, проте наразі остаточно не ідентифіковано жодну з них. Разом із «Замком» було знайдено нотатки, зроблені почерком Д’Аґостіно, та вони записані тим самим дивним кодом, що й її останній щоденник, і залишаються незбагненними.

Вочевидь, більшу частину дорослого життя Д’Аґостіно вела щоденник. Ранні томи (1973–1980 рр.) велися в домі її батьків у Літі й були написані англійською мовою. Ще один щоденник, незавершений на момент її зникнення (весна 1990 року), знайшли у приймальні клініки, де вона працювала. Цей щоденник містить дивну суміш ієрогліфів і описів (можливо, образів зі снів?) англійською мовою. Анґарад Скотт здійснила кілька спроб його розшифрувати, та вони не мали успіху.

На початку 1990 року Д’Аґостіно працювала адміністраторкою в клініці у Веллі-Рейнджі. Вона потоваришувала з одним із тамтешніх лікарів, чоловіком приблизно свого віку на ім’я Роберт Оллстед. На той час вона, судячи з усього, вже була значно менше зачарована Лоуренсом Арном-Сейлзом, аніж раніше. Вона казала Оллстедові, що її життя — це каторга, та вона завжди буде вдячна Арнові-Сейлзу, позаяк він відкрив шлях до прекраснішого світу й там вона щаслива. Оллстед не знав, як це розуміти. Згодом він засвідчив поліції, що Д’Аґостіно, на його переконання, не вживала наркотиків. Інакше Оллстед нізащо не дозволив би їй працювати у приймальні.

Коли Арн-Сейлз дізнався про її дружбу з Оллстедом, він укотре влаштував дивну сцену ревнощів і звелів Д’Аґостіно покинути роботу. Цього разу вона відмовилася.

У перший тиждень квітня вона не вийшла на роботу. За два дні після її зникнення доктор Оллстед зателефонував у поліцію. Д’Аґостіно більше ніколи не бачили.

Бідолашний Джеймс Ріттер

ДРУГИЙ ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТОГО ДНЯ ВОСЬМОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Обидва записи про Джеймса Ріттера містилися в Щоденнику № 21, на сторінках 46 і 122. Перший мав заголовок: «Ганьба Лоуренса Арна-Сейлза».

Кар’єра Арна-Сейлза, завжди неоднозначна, раптово скінчилася у квітні 1997 року, коли жінка, яка прибирала в його будинку, знайшла брунатну рідину, що неначе сочилася з-під стіни в одній із кімнат. Ця кімната була спальнею й, за словами Арна-Сейлза, не використовувалася. Проте прибиральниця бачила, що це не так, тому й прибрала в ній. Вона витерла рідину губкою. А тоді понюхала. Сеча й фекалії. З-під стіни просочилося ще трохи рідини. Вона штовхнула стіну, і та трохи піддалася. Прибиральниця приклала до неї вухо. Тоді зателефонувала до поліції. За стіною — фальшивою стіною — поліціянти знайшли кімнату, а в ній — молодого чоловіка, дуже хворого і геть не здатного до зв’язного мовлення.

Наукова кар’єра Арна-Сейлза обірвалась. Після судового процесу (широко висвітленого) його відправили до в’язниці — спершу на три роки; однак у в’язниці його засудили за підбурення інших ув’язнених до насильства й заворушень. Кінець кінцем він відбув чотири з половиною роки покарання й вийшов на волю 2002 року.

Арн-Сейлз не свідчив на своєму судовому процесі й так і не пояснив, чому полонив Джеймса Ріттера.

Цей запис мене розчарував: там було дуже мало відомостей про те, хто такий бідолашний Джеймс Ріттер. Я перейшов до другого запису. Він здавався перспективнішим.

Біографія Джеймса Ріттера

Народився 1967 року в Лондоні. Замолоду Ріттер був дуже гарний із себе. Працював моделлю, офіціантом, барменом, актором і час від часу займався проституцією. Усе доросле життя страждав на тривалі напади психічного захворювання. З 1987 по 1994 рр. його щонайменше двічі відправляли до психіатричних лікарень: один раз у Лондоні та один раз у Вейкфілді[29]. Іноді він залишався без житла.

Коли Ріттера знайшли за фальшивою стіною в будинку Арна-Сейлза, його відправили до лікарні й почали лікувати від пневмонії, недоїдання, зневоднення та біполярного розладу. Поліція намагалася виявити, як довго Арн-Сейлз тримав його в полоні, та Ріттер був не в змозі дати жодної зв’язної відповіді. Тому поліціянти поспілкувалися з людьми, які його знали: наркоманами, соцпрацівниками, керівництвом хостелів для безхатьків. Вони (поліціянти) лише спромоглися встановити, що Ріттера бачили в Манчестері та біля нього на початку 1995 року, тож, можливо (але зовсім не однозначно), він провів у полоні до двох років.

Версія самого Ріттера, коли він мало-помалу зумів дещо розповісти, лише заплутувала ситуацію. Він наполягав, що перебував у будинку Арна-Сейлза у Веллі-Рейнджі лише час від часу, а переважно жив у іншому будинку — будинку, де стояли статуї й чимало приміщень були затоплені морем. Здебільшого він, судячи з усього, гадав, ніби досі там перебуває. Кілька разів у лікарні він сильно збуджувався й казав, буцімто має повернутися до мінотаврів, інакше ті з'їдять його вечерю. Хоча йому прописали лікарські препарати, аби позбавити галюцинацій, він продовжував наполягати на цій історії про будинок із затопленим підвалом і статуями.

Чого Арн-Сейлз намагався досягти, тримаючи Ріттера в полоні, залишається спірним питанням. Висунуто дві версії.

Перша полягає в тому, що Арн-Сейлз промив мозок Ріттерові, щоб надати правдоподібності своїм заявам, буцімто інші світи не просто існують: там побували він сам та інші люди. Безперечно, Ріттерів опис будинку схожий на безмежні порожні кімнати з фільму Сільвії Д’Аґостіно «Замок»; також він подібний до опису іншого світу із книжки «Лабіринт», що її Арн-Сейлз написав у в’язниці. (Звісно, цілком можливо, що Арн-Сейлз просто розвинув марення Ріттера.) Але, якщо мета Арна-Сейлза була саме така — підробити докази існування іншого світу, — то чому він обрав