Читати книгу - "Піранезі, Сюзанна Кларк"

забувати рибалити й потім не мати чого поїсти. (Будинок надає чимало харчів для активної й заповзятливої людини. Виправдань голоду немає!) Я мушу докладати більше зусиль, лагодячи свій одяг і захищаючи ноги від холоду. (Запитання: чи можливо плести шкарпетки з морських водоростей? Сумнівно.)

Я замислився над зміною нумерації своїх Щоденників і дійшов висновку, що, найпевніше, виконав її сам. Це означає, що зникло двадцять Щоденників (двадцять!), — надзвичайно тривожна думка! І все ж припущення, що якісь Щоденники зникли, — цілком логічне. Мені (як я уже зазначав) приблизно тридцять п’ять років. Десять Щоденників, якими я володію, відповідають за п’ятирічний період. Де Щоденники з мого давнішого життя? І що я робив у ті роки?

Учора я подумав, що більше не захочу перечитувати Щоденники чи знаходити записи за Покажчиком. Уявив, як кидаю всі десять Щоденників і Покажчик у буйний Прибій, і уявив, як мені полегшає на душі після звільнення від них. Але сьогодні я спокійніший. Менше піддаюся страхові й паніці. Сьогодні я бачу, що є серйозні причини вивчати мої Щоденники уважно, навіть їхні божевільні частини — а може, особливо саме ті частини. По-перше, я завжди прагнув знати більше про людей, які жили на Світі, а Щоденники, хай як це збиває з пантелику, начебто справді містять реальні відомості про них — байдуже, як чудернацьки подані. По-друге, мені потрібно дізнатись якомога більше про власне божевілля, а саме про те, що його провокує та як можна вберегтися від нього в майбутньому.

Можливо, вивчаючи минуле на сторінках свого Щоденника, я зможу збагнути ці речі. А тим часом важливо визнати, що навіть просте читання Щоденника дещо провокує, викликаючи багато болісних емоцій і кошмарних думок. Я мушу діяти обережно й читати лише помаленьку.

Як Однодумець, так і Пророк стверджували, що сам Будинок є джерелом божевілля й забудькуватості. Вони науковці, люди розумні. Коли два таких бездоганних авторитети згодні між собою, то я, напевно, мушу приймати на віру їхні висновки. Причина мого забуття — це Будинок.

«Ти довіряєш Будинкові?» — питаю я себе.

«Так», — відповідаю я сам собі.

«А якщо Будинок змусив тебе забути, то змусив із поважної причини».

«Але я не розумію, яка тут причина».

«Байдуже, що ти не розумієш, яка тут причина. Ти Любе Дитя Будинку. Втішся».

І я втішився.

Сільвія Д’Аґостіно

ЗАПИС ВІД ДВАДЦЯТОГО ДНЯ ВОСЬМОГО МІСЯЦЯ РОКУ, КОЛИ ДО ПІВДЕННО-ЗАХІДНИХ ЗАЛ ПРИБУЛИ АЛЬБАТРОСИ

Мене дуже цікавлять інші люди, яких згадував Пророк, тож я вирішив розпочати своє дослідження із Сільвії Д’Аґостіно й бідолашного Джеймса Ріттера, та не став шукати їх одразу. Відповідно до плану турботи про себе я зачекав, доки мине півтора тижня, перш ніж узявся читати Щоденник знову. Цей час я провів за звичайними заспокійливими справами. Рибалив; готував суп; прав одяг; вигадував музику на флейті, яку виготовив із кістки лебедя. А цього ранку приніс свої Щоденники та Покажчик до П’ятої Північної Зали. Ця Зала містить Статую Горили, і я подумав, що Її вигляд надасть мені Сил.

Я сів, схрестивши ноги на Хіднику навпроти Горили. Звернувся до літери «Д» у своєму Покажчику. Там вона і знайшлася.

Д'Аґостіно, Сільвія, учениця Арна-Сейлза: Щоденник № 22, стор. 6—9

Я перейшов до сторінки 6 Щоденника № 22 (свого Щоденника № 2).

Біографія Сільвії Д'Аґостіно

Народилася 1958 року в м. Літ, Шотландія; донька поета Едуардо Д'Аґостіно.

На фотографіях бачимо жінку дещо андрогінної зовнішності, привабливу, навіть вродливу, з густими темними бровами, темними очима, вольовим носом і яскраво вираженими контурами щелепи. Її пишне темне волосся зазвичай було зібране у хвіст. За словами Анґарад Скотт[26], Д'Аґостіно не йшла назустріч загальноприйнятим уявленням про жіночність і лише епізодично приділяла увагу своєму одягу.

У юності Д'Аґостіно сказала своїй подрузі, що хоче вивчати в університеті смерть, зорі й математику. Як не дивно, Манчестерський університет не пропонував такого курсу, тож вона зупинилася на математиці. В університеті швидко натрапила на Лоуренса Арна-Сейлза та його лекції; ця зустріч визначила її подальше життя.

Розповіді Арна-Сейлза про спілкування зі стародавніми розумами й проблиски інших світів задовольняли всі космічні прагнення Д'Аґостіно — те в ній, що жадало «смерті й зір». Щойно завершилася її навчальна програма з математики, вона перейшла на антропологію, взявши за наукового керівника Арна-Сейлза.

Д'Аґостіно, безсумнівно, була найсумліннішою з усіх учнів і послідовників Арна-Сейлза. Він відвів їй кімнату в своєму будинку у Веллі-Рейнджі[27], де вона стала його неоплачуваною хатньою робітницею та секретаркою. Вона мала автівку (Арн-Сейлз не сідав за кермо), і до її обов’язків входило возити його всюди, куди він хотів, у тому числі на Кенел-стрит[28] суботніми вечорами для знайомств із молодими чоловіками.

1984 року вона здобула докторський ступінь. Вона не прагнула наукової чи викладацької роботи, а залишилася поряд з Арном-Сейлзом, заробляючи на життя низькокваліфікованою працею.

Вона була єдиною дитиною в сім’ї й завжди лишалася дуже близькою до батьків, особливо батька. Десь у середині 80-х Арн-Сейлз наказав їй посваритися з батьками. За словами Анґарад Скотт, це було перевіркою на вірність. Д'Аґостіно обірвала всі контакти з батьками, і вони більше ніколи її не бачили.

Скотт описує її як поетку, художницю та кіномисткиню і перелічує журнали, в яких було опубліковано її вірші: «Арктур», «На шматки» та «Коник-стрибунець». (Мені наразі не вдалося знайти жодного примірника цих журналів.) Редактор «Коника-стрибунця», такий собі Том Тітчвелл, був другом Едуардо Д'Аґостіно. Він (Тітчвелл) залишався на зв’язку із Сільвією й передавав новини про неї її батькам.

До нас дійшли два з її фільмів: «Місяць/Ліс» і «Замок». «Місяць/Ліс» — це унікальний і атмосферний витвір кіномистецтва, який викликав захват критиків і шанувальників за межами звичного кола конспірологів, яких цікавить Арн-Сейлз. Тривалість фільму — 25 хвилин, його було створено на пустищах і в лісах довкола Манчестера. Фільм було знято на кольорову плівку «Super 8», але він сприймається як майже цілковито монохромний: чорні ліси, білий сніг, сіре небо тощо з періодичними сплесками криваво-червоного. У фільмі стародавній ієрофант зачаровує невелику громаду. Він жорстоко поводиться з чоловіками і знущається з жінок. Одна жінка виступає проти нього. Щоб показати свою владу й покарати її, ієрофант накладає закляття. Жінка перетинає струмок. Вона ступає один крок, і її нога опускається у віддзеркалення місяця. Жінка застрягає у струмку, не може вирватись із віддзеркалення. Ієрофант приходить і б’є її, поки вона стоїть безпорадна. І все