Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 2"

Вранці Картер приєднався до каравану купців, який вирушав у Дайлат-Лін, навантажений ултарським прядивом і капустою з родючих ферм міста. І шість днів у супроводі передзвону збруї вони їхали рівною дорогою уздовж Скай, іноді ночуючи в тавернах маленьких, тихих рибальських селищ, а іноді — розбиваючи табір під зорями, і зі спокійної річки до них долинали уривки пісень човнярів. Той край був прекрасний, помережаний зеленим живоплотом, порослий гаями і поцяткований будиночками з мальовничими дахами і восьмикутними млинами.

Сьомого дня на видноколі попереду здійнялася паволока диму, з-за якої прозирали високі чорні вежі збудованого з базальту Дайлет-Ліна. Дайлет-Лін з його кутастими вежами здалеку трохи скидався на Дорогу гігантів[62], вулиці ж його були темні та непривітні. Чимало похмурих таверн там туляться побіля незліченних причалів, саме ж місто повниться дивними моряками з усіх куточків землі та ще деяких місць, які, кажуть, розташовані за межами землі. Картер розпитав одного чудернацьки зодягненого чоловіка про те місто, що лежить біля підніжжя вершини Нґранека на острові Оріаб, і дізнався, що тут ці місця добре відомі. Кораблі припливали з Багарни, розташованої на тому-таки острові, один із них всього за місяць мав повертатися назад, а вже звідтіля до Нґранека всього два дні подорожі верхи на зебрі. А проте мало хто бачив кам’яний лик бога, бо його вирізьблено на тому схилі Нґранека, на який украй важко піднятися, він виходить лише на покорчені скелі та похмуру вкриту лавою долину. Якось боги розлютилися на людей, що мешкали на тих схилах, і поскаржилися Іншим Богам.

Нелегко було витягти ці відомості з торгівців і матросів у приморських тавернах Дайлет-Ліна, бо зазвичай вони полюбляли шепотітися про чорні галери. На тижні саме очікували одну з них — вантажену рубінами з того самого невідомого берега, і містяни з жахом очікували, того дня, коли вона тут причалюватиме. У людей, що сходили з цих галер вести торгівлю, були надто широкі роти, а свої тюрбани вони намотували так, що чоло виступало з-під них на два вершки, створюючи враження винятково поганого смаку. Черевики ж їхні були найкоротшими і найдивнішими з тих, що будь-коли бачили у Шести Королівствах. Але найгіршим з усього була ця таємниця невидимих веслярів. Всі три ряди весел рухалися надто швидко, рівномірно та енергійно, а до того ж людям видавалося неправильним не давати команді жодного перепочинку за всі ті тижні, поки крамарі торгували на суші. Це не подобалося ні корчмарям Дайлет-Ліна, ані бакалійникам чи м’ясникам, бо ніхто ніколи не посилав на борт ані рісочки провіанту. Купці брали тільки золото і міцних чорних рабів із Парґа, що на протилежному березі річки. Це все, що будь-коли купували ці торгаші з неприємними рисами обличчя і тими своїми незримими веслярами; ніколи нічого у м’ясників чи бакалійників, лише золото і дебелих чорних рабів із Парґа, яких вони брали на вагу. Запахи ж, які південний вітер приносив до причалу від цих галер, неможливо навіть описати. Тільки найстійкіші завсідники приморських таверн могли його витримувати, та й то лише палячи найміцніше куриво. Дайлет-Лін нізащо не терпів би у себе цих чорних галер, якби тільки деінде можна було знайти такі рубіни, але ніде у земному світі сновидінь не добували таких каменів.

Строкате населення Дайлет-Ліна переважно пліткувало саме про це, поки Картер терпляче чекав на корабель з Багарни, який міг доправити його на острів, на якому височіє позначений різьбленням Нґранек, високий і пустельний. Сам він, тим часом, слухаючи байки подорожніх із далеких країв, не забував дошукуватися в них хоча б якихось згадок, що стосувалися б Кадата посеред холодної пустки чи дивовижного міста з мармуровими стінами та срібними водограями на нижніх терасах, осяяних вечірнім сонцем. Утім, про це він нічого не дізнався; хоч одного разу йому й здалося, що коли мова зайшла про холодну пустку, один старий вузькоокий гендляр з розумінням посміхнувся. Про цього чоловіка подейкували, що він приторговує з жахливими кам’яними поселеннями у крижаній пустелі плато Ленґ, на яке не потикається ніхто при здоровому глузді і зловісні вогні якого помітні ночами ще за багато миль. Казали навіть, що він мав якісь справи з одним верховним жерцем, про якого краще не згадувати, що носить на обличчі жовту шовкову маску і самотньо живе в доісторичному кам’яному монастирі. Не варто було сумніватися, що він міг принагідно продавати людей створінням, що, як вважали, населяли ту холодну пустку, але Картер невдовзі зрозумів, що його марно розпитувати.

Невдовзі до гавані повз базальтовий хвилеріз і високий маяк запливли галери, мовчазні та чужоземні, огорнені дивним запахом, який південний вітер приносив до міста. Тавернами на узбережжі прошелестів неспокій, а невдовзі коротконогі та широкороті купці у своїх замотаних набакир тюрбанах нечутно зійшли на берег у пошуках ювелірного базару. Картер уважно їх роздивлявся, і що довше він дивився, то більше вони йому не подобалися. Тоді він побачив, як сходнями корабля купці ведуть м’ясистих чорних чоловіків з Парґа, як ті, спітнілі, стогнуть на борту тієї галери, і замислився, у яких землях — та й чи в землях узагалі — судилося служити цим жалюгідним гладким створінням.

А третього вечора після заходу в гавань галер до нього заговорив один із тих моторошних купців, підступно посміхаючись і натякаючи на те, що чув у тавернах про Картерові пошуки. Здавалося, він знав речі надто потаємні, щоб відкривати їх людям; і хоч яким ненависними був звук його голосу, Картер вирішив, що не варто нехтувати знаннями подорожнього, який стільки мандрував і бачив. Запросивши цього купця в гості, він заповзявся торгуватися з ним за зачиненими дверима і витратив останні краплини місячного вина зуґів, щоб розв’язати йому язика. Дивний купець багато пив, але все посміхався, тверезий як скельце. А тоді витягнув чудернацьку пляшечку із власним вином, і Картер побачив, що вона зроблена з чистого рубіну і вкрита вигадливими різьбленими візерунками, надто химерними, щоб їх зрозуміти. Він запропонував господарю власне вино, і варто було Картерові пригубити лише краплину, як в голові у нього запаморочилося і він почав марити небаченими джунглями. А гість посміхався все ширше і ширше, і, провалюючись у пітьму, Картер бачив перед собою лише темне мерзотне обличчя, викривлене зловісним сміхом, і щось геть невимовне під однією з двох передніх складок помаранчевого тюрбана, які розпустилися у пориві цих епілептичних веселощів.

Картер прийшов до тями вже серед жахливого смороду, лежачи під шатром на палубі корабля, коли чарівні узбережжя Південного моря пропливли повз нього із неймовірною швидкістю. Він не був закутий, але троє темношкірих купців, вишкірившись, стояли побіч нього, і від самого вигляду цієї наволочі з їхніми тюрбанами у нього запаморочилося майже так само, як і від гидотного смороду, що сочився з моторошних трюмів. Він бачив, як повз нього линуть славетні землі і міста, про які ще колись давно полюбляв просторікувати його земний друг-сновидець — доглядач маяка у давньому