Читати книгу - "Що знає вітер, Емі Хармон"

— Енн? — зітхнув Томас, явно жадаючи підкріплення.

— Будь ласка, дозволь йому залишитися, — наполегливо попросила я. — Він наляканий. Він може спати тут.

— Я можу спати тут, доку! — Оїн уподобав цю ідею так, наче вигадав її сам — щоправда, так воно, у принципі, й було.

— Обережно, Оїне, — застеріг Томас. — Не перелізай через маму. Обійди її.

Оїн негайно чкурнув на другий бік ліжка й поліз угору, а тоді зіщулився в ковдрі поруч зі мною. Його тіло опинилося так близько до мого, що ще зосталося місця для Томаса. Томас цим не скористався.

Натомість він пересунув стілець, що стояв поряд із моїм ліжком, до вікна, з якого було видно доріжку, й сів, вдивляючись у тіні. Оїн не помилився: Томас пильно стежив.

Я розповіла Оїнові ірландську легенду про Фінна й Лосося Знань і про те, як у Фінна з’явився чарівний великий палець.

— Коли Фіннові потрібно було щось дізнатися, він просто засовував великий палець до рота, і йому спадала на думку відповідь, — завершила я оповідь.

— Будь ласка, ще! — прошепотів Оїн, явно сподіваючись, що Томас його не почує. Томас зітхнув, але заперечувати не став.

— Знаєш історію про Сетанту? — запитала я.

— Доку, я знаю історію про Сетанту? — Оїн забув, що хитрував.

— Так, Оїне, — відповів Томас.

— Щоправда не дуже добре її пам’ятаю. Здається, мені треба почути її знову, — став благати Оїн.

— Гаразд, — погодилась я. — Сетанта був сином Дехтіре, сестри Конхобара мак Несси, короля Ольстеру. Сетанта ще був маленьким хлопчиком, але страшенно хотів бути воїном, як лицарі, які билися за його дядька. Якось, коли його мама відвернулася, Сетанта втік і рушив у далеку мандрівку до Ольстеру, рішучо налаштований приєднатися до лицарів Червоної гілки. Подорож вийшла многотрудною, та Сетанта не повернувся до безпечних маминих обіймів.

— Многотрудною? — у подиві увірвав мене Оїн.

— Дуже складною, — підказала я.

— Хіба він не любив маму? — запитав Оїн.

— Любив. Але хотів бути воїном.

— А-а… — відповів Оїн із сумнівом у голосі, наче не зовсім це розумів. Він обвив мою шию однією рукою, поклав голову мені на груди й пробурмотів: — Він міг зачекати.

— Так, — шепнула я й заплющила очі, у яких раптом забриніли сльози. — Але Сетанта був готовий. Діставшись двору свого дядька, він зробив усе що міг, аби справити на короля враження. А ще він, хоч і малий, був дуже завзятий і дуже відважний, тож король сказав, що він може готуватися в лицарі. Сетанта навчився багато чого. Мовчати, коли це було мудро. Навчився битися в разі потреби. Навчився слухати вітер, землю, воду, щоб вороги ніколи не заскочили його зненацька.

— Він побачив свою маму знову? — спитав Оїн: йому досі не йшла з голови саме ця деталь.

— Так. І вона ним дуже пишалася, — прошепотіла я.

— А розкажи про пса, — попросив він.

— Ти пам’ятаєш цю історію, — пробурмотіла я.

Оїн не сказав нічого, усвідомивши, що його спіймали на брехні. Я закінчила, потішивши його історією про те, як король Конор обідав у домі свого коваля Кулана, а Сетанта вбив лютого Куланового пса. Сетанта заприсягся надалі охороняти короля так, як його охороняв той пес, і відтоді його завжди звали Кухулін, «пес Кулана».

— Ти дуже добра оповідачка, — мило пробурмотів Оїн, міцніше обхопивши мене маленькими рученятами, і клубок у мене в горлі розрісся так, що йому стало тісно і він вилився сльозами, що потекли моїми щоками.

— Чому ти плачеш? Тобі сумно, що Сетанта вбив пса? — запитав Оїн.

— Ні, — відповіла я і сховала лице в його волоссі.

— Ти не любиш собак? — Оїн був шокований і підвищив голос.

— Тс-с, Оїне. Звісно, люблю.

Він упав у такий відчай, що я аж захихотіла, хоч мені й перехопило дух від розчулення.

— Сетанта мусив убити пса, — запевнив мене Оїн, досі гадаючи, що я розридалася через історію. — Інакше пес убив би його. Док каже, що вбивати неправильно, та часом це потрібно.

Томас відвернувся від вікна. Риси його обличчя освітила блискавиця, та вона негайно відступила й полишила його в темряві.

— Оїне, — тихо дорікнув він.

— Доку, ти достоту як пес. Захищаєш дім, — сказав Оїн, ніскільки не збентежившись.

— А ти — як Фінн. Забагато розпитуєш, — м’яко відказав Томас.

— Мені потрібен чарівний великий палець, як у Фінна. — Оїн звів руки в повітря, загнув усі пальці, крім великих, й оглянув великі пальці, відставивши їх.

— У тебе чарівними будуть усі пальці. Як у дока. Своїми впевненими руками ти лікуватимеш людей, — сказала я, не підвищуючи голосу. Надворі, певно, була вже майже третя ночі, а Оїн досі ще не спав. У цьому маленькому хлопчикові вирувала енергія.

Я потягнулася вгору, взяла його за руки, опустила їх і поправила подушку в нього під головою.

— Тепер час спати, Оїне, — сказав Томас.

— А ти мені заспіваєш? — спитав Оїн, благально підвівши на мене очі.

— Ні. Але прочитаю тобі вірша. Вірші можуть бути як пісні. Але ти повинен заплющити очі. Цей вірш дуже, дуже довгий. Більше подібний на історію.

— Добре, — сказав Оїн, сплеснувши в долоні.

— У долоні не плескати. Не розмовляти. Очі заплющити, — звеліла я.

Оїн послухався.

— Тобі зручно? — шепнула я.

— Так, — шепнув він у відповідь, не розплющуючи очей.

Я понизила й стишила голос і почала:

— Не чую, як кулик кричить чи від вітру очерет шамтить…

Оповідала я поволі, дозволяючи ритму та словам заколисувати хлопчика. Від «Байла та Айлінн»[22] Оїн завжди засинав. Він тихо засопів, перш ніж я дійшла до кінця, і я зупинилася, дозволивши історії стихнути без завершення.

Томас відвернувся від вікна.

— Це не кінець.

— Ні. Оїн спить, — прошепотіла я.

— Але я хотів би його почути, — тихо відповів Томас.

— На чому я зупинилася?

— До вартівця ідуть вони, дрижать, цілуються в огні, — підказав він, бездоганно відтворивши рядок. У його вустах ці слова звучали еротично й тепло, і я з радістю перехопила естафету, бажаючи його потішити.

— Відомо їм, що не вмира: там, де вони, земля стара, — продекламувала я і стиха продовжила читати останні строфи, закінчивши найулюбленішими своїми словами. — Коханців більше не було таких, а цих двох вже нема в живих.

— Бо їх нема серед живих, — прошепотів він. Кімната затихла в сяйві, яке завжди лишає по собі добра історія, і я заплющила очі й послухала, як дихає маленький Оїн, ледве наважуючись дихати й собі, бо не хотіла, щоб ця мить минула надто швидко.

— Чому ти плакала? Ти йому не відповіла.

Я ненадовго замислилася