Читати книгу - "Зачарований хутір, Валерій СЛОБОДА"

Цілий день, займаючись звичними справами, вона була мовчазна, що здивувало її подругу. Лана, звісно, поцікавилася, що сталося, на що Вереска відмахнулася тим, що буцімто не могла всю ніч заснути і не виспалася. Розказати всю правду подрузі вона так ще і не наважилася. Робота випадала з рук. Лана, дивлячись на це, запропонувала їй піти хоч трішки поспати, запевняючи, що й сама впорається, але та відмовилася. До кінця дня Вереска була геть втомлена і розбита. Втомила не праця і не безсонна ніч, а так і не вирішене питання.

Звільнившись від своїх обов’язків, Вереска все ж таки рушила до Галявини блукань. Ще здалеку вона побачила палахкотіння вогнища, біля якого сидів Максим. Серце радісно тьохнуло, передчуваючи бажану зустріч. Їй чомусь захотілося підкрастися до нього непомітно і, жартуючи, трохи його налякати, тим паче, що він сидів до неї спиною. Але в той момент, як до нього зоставалося ще метрів з п’ятнадцять, вона почула Максимове:

– Хіба я заєць, що ти до мене як лисиця підкрадаєшся?

– Максиме, як!? Як ти мене міг побачити, в тебе що ще одні очі на потилиці є?

– Я тебе не побачив, а почув. Перше правило мисливця – підкрадатися до здобичі потрібно проти вітру, а не за вітром. Ну, і хто, окрім тебе, приходить на цю галявину? – повернувся до неї Максим. – Привіт.

– Привіт. Слух в тебе, я тобі скажу, також лисячий.

– Слух у мене, такий як і в усіх, просто, якщо переважно проводиш час наодинці, то доводиться пильніше прислухатися. Давненько ти не заходила до мене. Прошу, – він посунувся на змайстрованій ним лавці, поступаючись Вересці місцем.

– Справ зараз багато… на фермі, в полі… весна… роботи вистачає. А ти що, рибу смажиш? – присідаючи на лавку, звернула вона увагу на дві майже кілограмові рибини, що шкварчали на патичках біля вогнища.

– Я скоро від цієї риби світитимуся вночі, але що зробиш – найлегша здобич.

– Як світитися будеш? – засміялася Вереска.

– У рибі є багато фосфору, а цей елемент накопичує в собі світло, і в темноті віддає його назад. Це в нас так жартують. Насправді, риби стільки не з’їси, щоб засвітитися. До речі, повечеряєш зі мною?

– Так ти ж для себе готував. Звідки знав, що я прийду?

– Знать не знав, але чекав. А готував я одну рибину на завтра, але якщо вже в мене такі гості… то що вже те завтра? – схопився Максим і шмигнув у свою землянку за тацями, сплетеними з лика, для такої «романтичної» вечері.

Вереска не відмовилася від вечері, бо молодий організм, втомлений переживаннями та фізичною працею за день, зажадав енергії, тим паче, вона ще й не вечеряла. Свіжо засмажена риба була напрочуд смачною, і Вереска, втамовуючи голод, клала до рота шматочок за шматочком, не встигаючи, як слід, прожувати попередній. Це привернуло Максимову увагу, і він зрозумів, що вона зголодніла і то серйозно. Спостерігаючи, як швидко рибина зникає з таці, Максим не став далі їсти свою, побоюючись, якщо Вересці однієї буде замало, то він запропонує решту своєї. Він відставив свою тацю і сказав:

– Не можу без хліба багато з’їсти… все ніяк не можу звикнути.

– Вибач, Максиме, геть забула, що ти любиш їсти все з хлібом. А я цим не дуже переймаюсь: є хліб, то їм з хлібом, немає – і так добре. Завтра постараюся принести трохи хліба.

– Буду тобі вдячний, Вереско, але якщо не вийде принести, не переймайся, і так зійде.

– Максиме, я хочу тобі дещо сказати… вірніше, я хочу тебе запросити на свято, – сказала вона, відставляючи тацю з недоїденим шматком риби, розвіюючи його побоювання щодо її ненаситності.

– Яке свято? – запитав Максим, здогадуючись про яке свято йдеться.

– «Пробудження Дари», на третій день від сьогодні ми будемо його святкувати. Побачиш, як ми святкуємо… Добре?

– Дякую, звісно, прийду. Мені дуже цікаво побачити ваші обряди, – зрадів Максим, бо насправді хотів потрапити на свято не тільки за проханням старого, а і з щирої цікавості побачити святкування у паралельному світі.

– Ні! Краще не приходь! – раптом випалила Вереска, і її очі наповнилися сльозами, в яких затанцювали малесенькі язички полум’я.

– Не зрозумів?... – отетеріло вирячився на неї Максим.

– О, Даро небесна, я тебе благаю, краще не приходь.

– Якась ти дивна сьогодні, Вереско, то запрошуєш прийти, і відразу заперечуєш, благаєш не приходити. Що сталося?

– Я змушена тебе запросити, але тобі не обов’язково приходити.

– Вереско, що ти переливаєш з пустого в порожнє? Ти можеш сказати, чому я не повинен приходити? – вже занервував Максим.

– Корзо… Він чатує на тебе. Він хоче тебе вбити.

– Вбити? Мене? За що? – не зміг відразу усвідомити сказане Максим.

– Не знаю. Я не зовсім зрозуміла те, що мені сказав той дивний старий, але він попрохав мене, щоб я запросила тебе на свято і попередив, що Корзо хоче тебе вбити.

– Он, як… – протягнув Максим, починаючи розуміти, що ці дві ниточки (що вели від нього і від Верески) потрібно зв’язати.

– То ти не прийдеш?

– Я зрозумів тебе… зрозумів.