Читати книгу - "Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
«Чудовим прикладом qui pro quo між угодовцями [меншовиками й есерами] та масами є присяга, яку на початку липня дали 2000 донецьких шахтарів, на колінах, простоволосі, в присутності п’ятитисячного натовпу і з його участю. “Ми присягаємося нашими дітьми, Богом, небом, землею і всім святим, що є для нас на землі, що ми ніколи не віддамо кров’ю здобуту 28 лютого 1917 року свободу; вірячи в есерів та меншовиків, присягаємося ніколи не слухати ленінців, тому що вони, більшовики-ленінці, ведуть своєю аґітацією Росію до загибелі, тоді як есери і меншовики разом, в одному союзі, кажуть: земля — народу, земля без викупу; капіталістичний лад після війни повинен відійти, а замість капіталізму повинен бути лад соціалістичний... Ми присягаємося йти вперед за цими партіями, не відступаючи навіть перед смертю”. Скерована проти більшовиків, клятва гірників вела насправді прямо до більшовицького перевороту. Лютнева оболонка і жовтневе ядро виступають у цій наївній і полум’яній картині з такою наочністю, що по-своєму вичерпують проблему перманентної революції.
У вересні донецькі шахтарі, не зраджуючи ані себе, ані своєї присяги, вже повернулися до угодовців спиною»[407].
Вплив меншовиків та есерів гіпотетично можна пояснити й на основі соціології. Робітники, які поселилися на Донбасі, мали що втрачати і були схильні до поміркованості, тоді як селян приваблювала есерівська аграрна платформа. Опис Троцького також свідчить про те, що шахтарі Донбасу не дотримувалися напрямку якоїсь однієї політичної партії: вони відійшли від більшовиків через питання землі та миру, зневажаючи водночас і меншовиків та есерів за прямі дії.
Описана Троцьким сцена схожа на подію, свідком якої восени 1917 р. (ймовірно, одразу після Жовтневої революції) на вугільних родовищах в Еристовому став інший більшовик. Там працювало близько п’яти тисяч шахтарів, половина з яких були татари. Це був революційний центр. Директором копалень був чоловік на прізвище Коноплянников, який був ще й політичним вождем. Казали, що Коноплянников, як удав, «гіпнотизував увесь цей сміливий бойовий п’ятитисячний колектив». Він зміг переконати шахтарів, що «він, Коноплянников, і тільки він є втіленням революції, правди і справедливості». Він не корився Тимчасовому уряду, за словами одного уважного спостерігача, «цілком слушно називаючи його контрреволюційним». Водночас він переконував шахтарів, що кожна партія, серед них і більшовики, — «вороги народу і революції». Цей більшовицький гість став свідком такої «божевільної і дикої картини»:
«Коноплянников із вікна двоповерхового будинку виголошує промову перед шести-семитисячним натовпом шахтарів.
“На коліна, цілуйте землю!” — крикнув владно гучним голосом бравого командира Коноплянников. 6-тисячна маса, як підкошена трава, стала навколішки. “Підніміть руки і присягайте, повторюючи мої слова”.
“Присягаємо!” — вилітає з шести тисяч шахтарських горлянок і гучною луною ще раз віддається в лісі. “Присягаємо! Всі помремо за Коноплянникова. За нашу республіканську комуну. Всі помремо! Нікому не викажемо. Не зрадимо. Помремо!” Я, що всякого надивився на своєму віку, не розумію, що це? Комедія? Мелодрама?»[408]
Виявилося, що це була репетиція перед «справжньою класовою війною»: мітинг зазнав нападу з боку «озброєного загону Тимчасового уряду». Шахтарі вірно захищали свого отамана і відбили атаку. 49 жертв у супротивника і жодної — в Коноплянникова. (Але незабаром «республіканську комуну Коноплянникова» знищили загони Каледіна, отамана донських козаків, а Коноплянникова заарештували і відправили до Новочеркаська. Його подальша доля невідома)[409].
Знаменитий рух Махна мав той самий харизматичний розмах. Упродовж 1917 р. селяни в районі Гуляйполя просто відбирали поміщицькі землі й розподіляли їх між собою. Коли Тимчасовий уряд надіслав туди своїх представників, їх прогнали. Деяких меншовиків, обраних до місцевої ради, Махно вигнав під загрозою розправи. Коли після Жовтневої революції селяни одержали землю, то і вони, і робітники вірили, що її дав не радянський уряд, а Нестор Іванович Махно[410]. Це підтверджує, що вільний степ мав дуже сильний місцевий патріотизм, був відданий своїм отаманам. Антибільшовизм був частиною відцентрової сили.
Такі особливості, може, й не так уже притаманні степові, як здається на перший погляд. Мало того, вони пояснюють далеко не все з того, що відбувалося на Донбасі. Патріотизм, наприклад, поєднався з місцевими інтересами. Активістам Донбасу було добре відомо, що кожна шахта, кожне вугільне родовище, кожен завод працював за дуже різних умов і зв’язку між ними часто не було. Таким чином, у деяких місцях Донбасу більшовики були надзвичайно слабкі, а в інших — дуже сильні[411].
Це може підтвердити гіпотезу, висловлену раніше, що робітники Донбасу, особливо шахтарі, боролися за ідеї, цінності та символи, котрі, як вони вважали, захищали їхні спільноти. Ці спільноти могли бути маленькими, як артілі, бараки і земляцтва, і великими, як, наприклад, комуна Коноплянникова, «вільний степ», «робітничий клас» і навіть «Україна» чи «Росія»; ці спільноти могли бути патерналістськими, але мали забезпечувати свободу, добробут і гідність індивіда. В реальному житті можна було одночасно належати до кількох таких груп, будучи, наприклад, тамбовцем, патріотом, войовничим революціонером та антисемітом. Відданість групі або чуття належності обов’язково охоплювали відмежування від тих, кого вважали чужими. Отже, керівники та інженери були чужими, а то й ворогами (адже вони позбавляли робітників свободи і паплюжили їх). Таке ставлення поширювалося й на багатьох інших, зокрема й на іноземців та на деякі етнічні й релігійні меншини. Всі вони, кажучи тогочасною мовою, були буржуями. Церква й далі була частиною духовного світу робітників, але війна та більшовики залежно від конкретних умов могли бути як їхніми спільниками, так і ворогами.
Для більшовиків було історичною необхідністю, що робітники, маючи належний зовнішній провід, почали ототожнювати себе з «робітничим класом» та його самозваним аванґардом, більшовицькою партією, забувши про відданість усім іншим групам. А робітники не мали причин приєднуватися до жодної політичної партії, тому що політика жодної партії не могла охопити всього їхнього життя. Навіть у вузьких політичних межах для них не було нічого нелогічного в тому, щоб залишатися патріотами і називати більшовиків німецькими шпигунами, активно борючись при цьому за свободу і за своїх отаманів. Така поведінка видавалася більшовикам виявом дрібнобуржуазної свідомості. Навіть мова класу, відображена, наприклад, у слові буржуй, не завжди дотримувалася політики партії.
1917 р. пошуки політичної ідентичності серед донбаських шахтарів були дуже складним процесом. Самодержавство було
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Свобода і терор у Донбасі, Хіроакі Куромія», після закриття браузера.
